Шляхетні посполиті. Економічна декласація шляхти кінця XVIII ст.
Тема декласації шляхти досить широко представлена в українській історіографії – є сотні монографій, розвідок, книг. Проте переважна більшість досліджень стосується політичних процесів ХІХ століття, які стали наслідком розчленування Речі Посполитої та приєднання до Російської імперії значних територій і, зокрема, Правобережної України. Водночас більш ранні джерела свідчать, що декласація (маргіналізація) бідної шляхти розпочалася набагато раніше і була викликана здебільшого економічними чинниками, коли безземелля та злидні змушували окремих представників шляхетських родин переходити до інших станів, щоб фізично вижити. Український історик Євген Чернецький в своїй монографії «Шляхта Радомишльського повіту Київської губернії…» пише, що представники найбільш зубожілого прошарку шляхти впродовж ХVІІІ століття і, мабуть, ще раніше, втрачали свої станові права (нехай і цілком позірні) та опинялися у менш ґоноровому, однак часто більш матеріально забезпеченому середовищі [1].
Якщо говорити про Поділля, то в цьому регіоні декласація шляхти набула особливого розмаху саме в ХVІІІ ст. Принаймні, ми можемо вдатися до такого твердження, пов’язуючи геополітичні процеси того часу із специфічним розвитком суспільно-економічних відносин на цій території. Як ми пам’ятаємо, після укладення Карловицького мирного договору 1699 року між державами «Священної ліги» (Австрія, Венеція, Річ Посполита, Московське царство) та Османською імперією, яка зазнала військової поразки, Поділля повернулося під юрисдикцію Речі Посполитої. Край, спустошений війнами і виснажений 27-літньою турецькою окупацією, потребував значних людських ресурсів для відродження господарської інфраструктури, відновлення сіл і містечок, адже приблизно 2/3 поселень перетворилося на пустку.
Протягом наступних десятиліть на Поділля прибули тисячі переселенців. Найбільше із сусідніх Руського та Волинського воєводств, хоч значна частина прихожих людей, як їх тоді називали, походила з віддалених регіонів федеративної держави й мала різну етнічну приналежність, що додало особливого колориту місцевій спільноті. Проте національна строкатість – не єдина особливість соціально-демографічного складу Поділля початку ХVІІІ століття. Крім простого люду, який намагався звільнитися від надмірних повинностей, до краю прибуло чимало шляхти. Причому більшість становили збіднілі представники нобілітету. Саме тоді багато зубожілих шляхетських родин, рятуючись від злиднів, поселялися на посполитому праві, тобто разом із селянами засновували слободи і звільнялися від повинностей на декілька років. На той момент це був найбільш оптимальний вихід із кризової ситуації, проте він передбачав подальший перехід до податкового стану і остаточну втрату будь-яких ознак приналежності до нобілітету [2]. Аналогічна доля чекала на шляхетські родини, які почали займатися ремеслами або прислужувати заможним землевласникам. Вони згодом теж розчинилися в міщанському і селянському середовищах. Значна частина шляхти переходила у духівництво. Це був найбільш ґоноровий сценарій втрати своїх привілеїв. Статки пересічного пароха можна прирівняти із статками заможної частини чиншовиків. Водночас церковні посади дяків і паламарів обіймали представники ще бідніших родів [3].
У ХVІІІ столітті чимало шляхетської голоти було декласовано самим плином життя. І що найголовніше, здебільшого ця шляхта, яка була економічно неспроможна дотримуватися шляхетського укладу, втрачала свої родові прізвища як головний маркер приналежності до нобілітету. Тому реальні масштаби такої маргіналізації залишаються досі належним чином нез’ясовані. Проте немає сумнівів, що економічна декласація була масовим явищем у ХVІІІ столітті, причому не лише на Поділлі, а й в інших регіонах Правобережної України [4].
Інтерес до цієї теми виник невипадково. Під час індексації матеріалів і детального аналізу метричних записів унійного періоду одного із сіл, звідки походить батьківська гілка мого родоводу, вдалося пов’язати між собою багато родин, які в ХІХ ст. вже позбулися шляхетських прізвищ і записані під іншими прізвищевими назвами. Йдеться про село Водички Летичівського повіту Подільського воєводства і сусідній присілок Климківці, які входили до однієї парафії. Метричні записи Різдво-Богородицької церкви фрагментарно збереглися з 1737 до 1806 року і загалом складають 276 аркушів, що можна вважати неабияким скарбом, враховуючи незадовільний ступінь збереженості архівних фондів того періоду.
Завдяки аналізу метрик встановлено 58 посполитих родин, які разом із причетом Різдво-Богородицької церкви мали шляхетські прізвища. Згодом 18 з них (31%) стали послуговуватися іншими прізвищевими назвами відповідно до роду своєї діяльності або родинної приналежності. Принаймні, у 9 випадках є документальні підтвердження такого антропонімічного переходу, а в ще 9 – можемо висунути відповідні припущення. 31 родина (53,4%) не змінила шляхетське прізвище або її нове назвисько не було встановлено. 9 родин належали до церковного причету, що становить 15,5% від загальної кількості декласнованої шляхти.
Тепер розглянемо найбільш типові випадки, у першу чергу достеменно встановлені факти зміни прізвища. Здебільшого нові прізвищеві назви означали приналежність до якогось роду діяльності. Наприклад, Матвій Бачинський одного разу записаний у метриці як «Бачинський Кравець» [6, 136зв]. Приблизно через 20 – 25 років аналогічним ремеслом займався у Водичках Йосип Новицький [6, 61зв], який ще фігурує як Юзеф Кравець Лисий» [6, 72]. Вдалося встановити двох шевців. Таке назвисько мали Каспр Мрозовський [6, 65, 79] і Войцех Томашевський [6, 53зв, 55зв]. Яцко Карпінський в більш зрілому віці записаний як «Гуменний» [6, 119зв, 130], а в старості – як «Рибак» [7, 120зв], очевидно, доглядав панські ставки біля Водичок і Климковець. Сини Яцка позначені в сповідальних розписах 1827 року як «Тимофій Лучок» [7, 121зв] та «Іван Рибак» [7, 120]. Що характерно, всі нащадки Яцка Карпінського, починаючи приблизно із середини ХІХ ст., називалися Степановичами на честь батька Яцка. Їхні нащадки досі носять це прізвище.
Ідемо далі. Петро Кжижановський став Римарем [6, 73], Павло Роговський – Підгірним [7, 124зв], Рожовські (Рожновські) – Шчепанюками. Потомки «шляхетно уродзонного» Ілька Городецького [6, 151зв, 217зв], який переселився до Водичок із Бродівщини, в ХІХ столітті вже називалися Ільчуками [8, 5зв-6зв].
Майже не викликає сумніву зміна шляхетських прізвищ ще 9-ма родами, хоча чіткого документального підтвердження цьому немає. Францишко Малівський (Малевський) вірогідно став Локаєм (слугою) в тодішньої дідички Уршулі Целецької [6, 60], Іван Доманський – Сторожем климковецьким [6, 58зв], Себастьян Свірковський – Шевцем [6, 73], Войцех Бужанський – Мельником [9, 17], Францишок Коморський – Ткачем [10, 1зв, 14]. Декілька родів отримали назвиська, що мали форму присвійних прикметників, наприклад: Якуб Писарський, ймовірно, став Мацьків [9, 17зв], Томаш Новосельський – Матушенків [9, 20зв], а Варфоломій Добровольський – Собчак [6, 121зв-122].
На окрему увагу заслуговують Яворські, оскільки мають цікаву історію. Декілька представників цієї родини переселилися до Водичок із сусіднього села Волиці. Вони писалися/називалися Дзявурами або Дзявуровими (родом із Явори), як і всі інші чоловіки цієї фамілії, хоча за сімейною легендою були Яворськими. Річ у тому, що управитель маєтку Залеських, економ пан Яворський нібито категорично заборонив своїм далеким родичам йменувати себе шляхетським прізвищем, мовляв, у помісті може бути лише один представник цього роду. Зазначену історію можна було б проігнорувати, оскільки вона не має документального підтвердження. Але в результаті генеалогічного пошуку вдалося встановити, що в 70 – 80 роках ХVІІІ століття у селі Волиці справді мешкав «шляхетно уродзонний» Войцех Яворський. У 1776 році в нього народився син Юзеф, про що є виписка з метритричної книги уніатської церкви села [11, 21-21зв]. Цей Войцех Яворський і міг бути тим паном, який забороняв своїм посполитим однофамільцям називатися на шляхетський лад.
Опосередкованим підтвердженням цієї історії може слугувати ще один факт. Одного із водицьких Дзявур, зокрема Яна (практично, всі представники цього роду були католиками – авт.), називали Кухарем [8, 4зв], бо він виконував відповідні обов’язки в палаці місцевого землевласника Залеського. В 1835 році в нього народився син Іван, якого охрестили в православній церкві, оскільки дружина була візантійського обряду. Так ось, коли Іван став самостійним господарем і перебрався в інше село (Видава – авт.), то почав писатися Яворським [12]. Виглядає так, ніби він, знаючи про шляхетське походження свого роду, скористався ситуацією і відновив древнє прізвище. Принаймні, така інтерпретація цього факту виглядає логічною, хоча залишається лише версією.
Не змінили свої прізвища посполиті Грабовські [6, 100зв, 110зв], Качуровські (Качоровські) [7, 116-121], Жорницькі [7, 116, 120зв], Дивінські [6, 79зв, 89зв, 199зв] та Радецькі [7, 118]. Ще 26 родів, які мали шляхетські антропоніми, зустрічаються в метричних записах поодиноко, що виключає можливість проведення будь-якого аналізу. Значна частина посполитих з цієї категорії була католиками, тому з’являлася у записах уніатської церкви здебільшого в якості хресних. Лише раз фігурують у метриках Станіслав Квасницький [6, 6], Войцех Скальський [6, 22], Яків Яржимовський [6, 56зв], Яків Ординський [6, 59], Гаврило Репницький (Ржепницький) [10, 10зв], Юзеф Сосницький [6, 17зв], Яцентій Білецький [6, 25зв], Стефан Ружицький [6, 83зв], Теодор Сохацький [10, 7], Пьотр Ходаківський (Ходаковський) [10, 7зв], Томаш Вікторовський [10, 10зв], Яків Кузьмицький [6, 177]. Не виключено, що частина з перерахованих осіб на той момент належала до шляхти, але дяк полінувався чи забув написати про їхню приналежність до нобілітету.
Також треба визнати, що деякі роди, згадані вище, могли не мати шляхетського походження. Скажімо, Качуровські походили не від «уродзонних» Качоровських, а від посполитих з поселення Качуринці, яке знаходиться приблизно за 20 км. від Водичок. Або засновником роду був якийсь Качур, якого з часом почали називати на шляхетський манер, враховуючи якісь його заслуги перед громадою чи зважаючи на ґонорові риси характеру. Це ж стосується Ходаківських, Новосельських, Залуцьких (Залуських) [6, 70зв-71зв, 74]. та інших, назвиська яких можгли бути лише співзвучними із шляхетськими прізвищами або повторювати їх. Характерним прикладом помилкового встановлення шляхетського роду може слугувати родина Радецьких. За винятком однієї гілки, всі представники цієї фамілії писалися як Радчуки. Лише Йосип син Дем’яна фігурує як Радецький. Його сини Олексій і Лука теж успадкували це прізвище, про що свідчать сповідальні розписи 1827 року. Тому цілком ймовірно, що йдеться про посполитих з діда-прадіда.
Окреме місце займає церковний причет. Майже всі церковнослужителі досліджуваного періоду, а також парох Іоан Третельницький, мали шляхетські прізвища, що підтверджує тезу про активний перехід шляхти в духівництво або на церковні посади дяків чи паламарів при уніатських храмах.
Отже, незважаючи на можливі помилки, допущені через брак даних, можемо достеменно стверджувати, що в одній парафії на Поділлі проживало мінімум декілька десятків шляхетських родів, які зазнали економічної декласації в ХVІІІ – на початку ХІХ століть. Частина з них втратила свої шляхетські прізвища, що слугували останнім маркером приналежності до нобілітету, принаймні, в далекому минулому. Економічна декласація стала наслідком розгалуження шляхетських родів, подрібнення їхньої власності та зубожіння окремих гілок. Від ступеня збідніння залежала доля нащадків цих родин [5]. Меншій частині вдавалося (пощастило) перейти в духовенство, зайняти церковні посади дяків і паламарів, а більшість поповнила лави податкових станів.
Список джерел
- Чернецький Є. А. Шляхта Радомишльського повіту Київської губернії (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): генеалогічний та історико-демографічний аналіз. – Біла Церква: Вид. Пшонківський О.В., 2016. – С. 188.
- Сумишин Я. М. Яворські на Поділлі. / Я. Сумишин // Вісник Державного архіву Хмельницької області «Подільська старовина». – 2021. – Вип. 1 (7). – С. 142.
- Чернецький Є. А. Шляхта Радомишльського повіту Київської губернії (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): генеалогічний та історико-демографічний аналіз. – Біла Церква: Вид. Пшонківський О.В., 2016. – С. 48, 164.
- Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.). – Біла Церква: Вид. Пшонківський О.В., 2007. – С. 18.
- Чернецький Є. А. Шляхта Радомишльського повіту Київської губернії (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.): генеалогічний та історико-демографічний аналіз. – Біла Церква: Вид. Пшонківський О.В., 2016. – С. 177.
- ЦДІАК, Ф. 224, Оп. 1, Спр. 141.
- ДАХмО, Ф. 315, Оп. 1, Спр. 7300.
- ДАХмО, Ф. 226, Оп. 79, Спр. 5221.
- ДАХмО, Ф. 17, Оп. 1, Спр. 559.
- ЦДІАК, Ф. 224, Оп. 1, Спр. 142.
- ДАХмО, Ф. 230, Оп. 1, Спр. 7183.
- ДАХмО, Ф. 315, Оп. 1, Спр. 11836.
Ярослав Сумишин