Поляки Правобережної України. Частина 1. Історія

12.11.2023

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТЬ

Правобережна Україна – так у Російській імперії неофіційно називали територію трьох губерній – Київської, Подільської та Волинської, які увійшли до її складу внаслідок Другого та Третього поділу Речі Посполитої у 1793 – 1795 роках. Інші назви: Південно-Західний край, “Польські” губернії.

Поляки Правобережної України – головним чином нащадки безземельної польської шляхти, які колонізували регіон упродовж XVII – XVIII століть. В меншій мірі, це нащадки місцевого полонізованого у XVIII столітті нобілітету. У XX столітті вони (разом із поляками Білорусі) утворили основу польської національної меншини в СРСР.

Особливостями цієї категорії населення були:

відірваність від польського культурно-мовного середовища;
втрата польської мови;
збереження римо-католицької віри;
збереження національної ідентичності;
станова замкненість;
власний історичний шлях.

ІСТОРІЯ ПОЛЯКІВ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Походження

Однією з особливостей поляків Правобережної України є той факт, що походять вони переважно (більш ніж на 90%) від польської шляхти. Цим вони відрізняються від поляків сучасної Польщі, які походять здебільшого (понад 60%) від польських селян.

Тому якщо ми говоримо про поляків Правобережної України ХІХ століття, то йдеться саме про польську шляхту. Шляхта теж не була однорідною за складом і поділялася такі категорії:

Великі землевласники
Середня шляхта
Околочна і часткова шляхта
Чиншова шляхта
Безземельна шляхта

Великі землевласники – власники великих земельних латифундій на Правобережній Україні; у відсотковому співвідношенні вони складали менше 1% поляків і в цій статті не розглядатимуться. Про них є достатньо опублікованих матеріалів. Після 1917 року вони залишили Україну і оселилися в Польщі, яка знову здобула незалежність.

Середня шляхта – власники чи орендарі одного чи кількох населених пунктів; у відсотковому співвідношенні складали близько 5% поляків. У переважній більшості вони, як і польські поміщики, після 1917 року залишили Україну.

Околична шляхта – нащадки давньоруських бояр, які мешкали околицями на півночі Київської та Волинської губерній, і, в меншій мірі, на Поділлі; власники частин сіл. Як правило, носили одне прізвище, тому що походили від одного віддаленого предка. Частково впродовж XVIII століття були полонізовані, але більшість зберегла пам’ять про своє українське походження. У цій статті не розглядатимуться, оскільки вони не належали до польського етносу. Пізніше вони взяли участь у формуванні українського народу.

Часткова шляхта – власники не цілих населених пунктів, а їх окремих частин. Виникли внаслідок дроблення вотчинних володінь у багатодітних шляхетських сім’ях. Від околичної шляхти Правобережної України відрізняються тим, що не є корінними мешканцями тутешнього регіону, а походять від польських шляхтичів-колоністів XVII – XVIII століть; належали зазвичай до польського етносу.

Безземельна шляхта – у ХІХ столітті це, зазвичай, слуги при дворах великих і середніх землевласників, представники шляхетської інтелігенції, міська шляхта. Життя першої та другої підгруп було тісно пов’язане з життям поміщиків, а міська шляхта протягом XIX століття була русифікована та увійшла до складу так званої української російськомовної міської культури.

Переважну частину – більш ніж 90% – шляхти Правобережної України складали чиншовики. Саме їх як представників польського етносу ми і розглядатимемо в данній праці.

Варто зазначити, що деяка частина чиншової шляхти, на думку окремих істориків, могла мати українське автохтонне походження. Вони були досить рано асимільовані (українізовані) та пізніше увійшли до складу українського народу; у цій статті вони не будуть розглянуті.

Хто такі чиншовики? Чиншове право в XIII – XIV століттях прийшло до Польщі з Німеччини, і суть його полягала у праві спадкової оренди – процедури, згідно з якою орендар землі (чиншовик) мав право на її використання та передачу у спадок, тоді коли її справжній власник задовольнявся певною регулярною платою (чиншом). Чиншовик міг продати орендовану нерухомість, але в такому разі покупець теж мав сплачувати власнику землі чинш. Власник ділянки міг покарати свого орендаря за якусь провину, але забрати землю не міг.

Чиншовики являли собою більшу частину шляхти ще за часів існування Речі Посполитої. Небагаті шляхтичі, щоб прогодувати свої великі сім’ї, як і селяни, змушені були особисто займатися обробкою земельних ділянок. Для цього вони укладали усні договори про оренду землі з представниками короля, або частіше з великими землевласниками та селилися на правах чиншовиків у новій місцевості, на території їхніх маєтків. Так відбувалася колонізація Правобережної України безземельними шляхтичами, вихідцями з етнічної Польщі (переважно з густонаселеної Мазовії), Литви та інших регіонів. Пік данного процесу припадає на період із кінця XVII до середини XVIII століття.

Як шляхтичі ставали чиншовиками? Безумовно, цей процес пов’язаний із багатодітністю шляхетських сімей та невеликою кількістю вільних земель у Речі Посполитій, оскільки більша частина була зосереджена в руках великих магнатів. Молодшим синам, як правило, не діставалося нічого з батьківських володінь, і вони переходили до категорії безземельної шляхти. Деякі вирушали на службу до армії чи до дворів великих землевласників, а частина ставала чиншовиками. Процес дроблення невеликих шляхетських вотчин та формування категорії безземельної шляхти розпочався ще у XVI столітті та досяг свого піку в середині XVII століття. Найбільше безземельної шляхти рушило на обширні східні околиці Речі Посполитої (сучасна Україна ти Білорусь).

Великі землевласники були зацікавлені у поселенні чиншовиків у своїх маєтках та надавали їм усілякі привілеї. По-перше, це давало можливість заселити величезні території лояльними та ментально близькими співвітчизниками, що особливо було актуально під час конфліктів із сусідами та селянських бунтів, які з неприязню ставилися до польських панів. По-друге, це давало у розпорядження землевласника сотні «кишенькових» голосів на місцевому сеймику (шляхетське зібрання).

Після Чотирирічного сейму 1788 – 1792 років із політичного життя Речі Посполитої небагатих чиншовиків спробували виключити, позбавивши їх права голосу на шляхетських зібраннях. Згодом дане рішення повернулося дуже сумними наслідками: більшість чиншовиків підтримала «зрадницькі» конфедерації і навіть вторгнення в Річ Посполиту іноземних військ. Росія, яка взяла участь у розділі Речі Посполитої у 1793 – 1795 роках, скасувала всі прийняті раніше польські конституції та відновила малоземельну шляхту в її правах. Але паралельно з цим шляхта мала надати новим господарям докази свого дворянського походження.

З історії сім’ї Козловських

Хорунжий войск Коронных Андрей Козловский, герба Козловский, и его младший брат Ян были одними из первых поселенцев деревни Гута Борисовская Волынского воеводства, которая принадлежала князю Яблоновскому. Переселились они сюда, как чиншевики, вскоре после Уманской резни 1768 года. На Уманщине проживал их отец Станислав Козловский, поссесор. Вооруженные отряды гайдамаков сожгли его дом, а он сам был убит. Сам Станислав был сыном ротмистра Коронных войск, частичного собственника деревни Фусов, Владислава Козловского, герба Козловский, который происходил из Литвы [ЦДІАК, Ф.481, Оп.1, Спр.243].

Інкорпорація шляхти, 1795 – 1863 рр.

Після входження східних околиць Речі Посполитої до складу Російської імперії (1793 – 1795 роки) згідно з указом імператриці Катерини ІІ всі, хто проживав на новоприєднаних землях, зберігав за собою свої права та привілеї. Зокрема, місцевій численній чиншовій шляхті обіцяли збереження їхніх прав та, в майбутньому, зарахування до дворянського стану.

З метою визначити кількість шляхти 1795 року була проведена ревізія (за загальноімперським рахунком – п’ята, а для досліджуваного регіону – перша). Складалися так звані шляхетські відомості; той, хто був до них внесений, – тимчасово визнавався у правах російського дворянства (не сплачував податки, мав свободу пересувань тощо), але при цьому зобов’язувався подати для затвердження документальні докази свого походження.

Хто не був внесений до шляхетських відомостей, зараховувався до категорії селян-кріпаків. Часто шляхтичі помилково записувалися в ревізькі казки селян, не надаючи цьому якоїсь особливої уваги. Щоправда, пізніше вони мали право цей момент оскаржити, подавши докази про своє шляхетське походження та “викресливши” себе із селянських ревізій.

Процес інкорпорації польської шляхти у російське суспільство тривав декілька десятиліть. У результаті шляхтичі були поділені на кілька категорій: перша (польські поміщики), друга (ті, що надали документи про своє походження) та третя (ті, що не надали документи, але продовжували користуватися привілеями російського дворянства). Варто зазначити, що останні дві категорії шляхти не володіли земельною нерухомістю та кріпаками, що було характерним для російських дворян. Навпаки, у господарському житті та побуті дані розряди шляхти мало чим відрізнялася від українських селян.

Взагалі, до 1830 року повсякденне життя малоземельної польської шляхти мало чим відрізнялося від життя за часів існування Речі Посполитої. Багато хто взагалі не відчував жодної різниці: продовжував жити на землях свого сюзерена, сплачуючи йому чинш, брав участь у місцевих сеймиках.

В 1830 відбулося польське Листопадове національно-визвольне повстання, яке дало поштовх до хвилі декласації польських чиншовиків: практично вся шляхта 3-го розряду протягом 1830-х років була виключена з дворянства і переведена в суспільний стан однодворців.

Найбільше процес декласації 1830-х років торкнувся Київської губернії: переважна більшість місцевих шляхтичів було переведено в однодворці. Менше процес торкнувся Волинської губернії, а Подільської – практично не торкнувся: майже всю місцеву шляхту в прискореному режимі було зараховано до дворян 2-го розряду на підставі різного роду другорядних документальних доказів. Так як подібні рішення приймали місцеві дворянські зібрання, то виходить, що на Поділлі був найбільший сплеск польської шляхетської солідарності.

У 1840 році у місті Києві було організовано Центральну ревізійну комісію (ЦРК), метою якої була перевірка документів про дворянське походження правобережної шляхти. Оскільки на Заході Російської імперії в порівнянні з іншими губерніями було неприродно багато дворян (в середньому 7%, тоді як загалом по імперії ця цифра складала 1% від населення), то “Высочайшим указом” було вирішено виправити цю невідповідність.

Пройти перевірку ЦРК мали всі місцеві дворяни незалежно від їх матеріального становища, зокрема і поміщики (дворяни 1-го розряду). В результаті діяльності ЦРК понад 90% дворян (майже весь 2-й розряд) протягом 1840 – 1844 років було декласовано і переведено в суспільні стани однодворців, або громадян.

Після припинення діяльності ЦРК в 1845 декласовані дворяни 2-го розряду отримали право оскаржити рішення комісії, надавши до губернських Дворянських депутатських зібрань (ДДЗ) додаткові докази свого походження (як правило, приймалися документи про те, що їх предки володіли маєтками за часів існування Речі Посполитої). Таким чином, багато родів продовжили збір документів і протягом 1845 – 1863 років надали їх у ДДЗ, після чого вони на деякий час були відновлені у дворянській гідності. Однак остаточне рішення, яке виносила Герольдія в м. Санкт-Петербурзі, не виносилося. Процес перебував у “підвішеному” стані до січня 1863 року.

Після початку польського Січневого повстання 1863 року (коли частина правобережної шляхти взяла у ньому участь) було видано указ про припинення діловодства по “польській шляхті”, практично всі раніше подані документальні докази були відхилені. Поляків Правобережжя, яких раніше було зараховано до дворян 2-го розряду, і які отримали надію на юридичне входження до російського нобілітету, остаточно було переведено в податні стани: міщан і селян.

Дворянство за собою, головним чином, зберегли лише представники 1-ї категорії, тобто польські поміщики (менше 6% від загальної кількості шляхти), та й лише ті, які не брали участі у Січневому повстанні.

Герби польської шляхти зі справ про дворянське походження

З історії сім’ї Козловських

После вхождения деревни Гута Борисовская Острожского уезда в состав Российской империи в 1795 году здесь была проведена ревизия. Населенный пункт населяла частично польская шляхта, платящая ежегодно чинш собственнику, князю Яблоновскому, а отчасти крестьяне, подданные князя. По обеим сословиям были проведены отдельные ревизии. Сейчас материалы ревизий хранятся в Житомирском областном архиве, в фонде Казенной палаты (по крестьянам), и Киевском областном архиве, в аналогичном фонде (по шляхте). Козловские были записаны, как шляхта [ДАКО, Ф.280, Оп.203, Спр.1а]. Вскоре они собрали и предоставили в Волынское дворянское депутатское собрание документы о своем шляхетском происхождении, среди которых были выписки из Гродских книг о том, что их предкам принадлежали села с крепостными, купчие и другие документы. На основании данных доказательств (не смотря на то, что на тот момент они были чиншевиками) они были признаны в правах российского дворянства и внесены 12.07.1820 в 1-ю часть Родословной книги Волынской губернии [ДАЖО, Ф.146, Оп.1, Спр.433]. В ноябре 1844 года Козловские прошли проверку ЦРК: документальных доказательств, предоставленных ранее, оказалось недостаточно, и они, как дворяне 2-го разряда, были исключены из Родословной книги и переведены в податное сословие однодворцев [ЦДІАК, Ф.481, Оп.1, Спр.243]. По ревизиям 1854 и 1858 года они были записаны, как однодворцы Кривинского однодворческого общества; проживали в деревне Гута Борисовская [ДАЖО, Ф.118, Оп.14, Спр.238]. Документы, касающиеся дворянского происхождения Козловских хранятся в Житомирском архиве, в фонде Волынского дворянского депутатского собрания; документы, касающиеся деклассации рода Козловских, хранятся в Киевском историческом архиве, в фонде ЦРК; ревизские сказки однодворцев Волынской губернии хранятся в Житомирском архиве, в фонде Казенной палаты.

Польські повстання 1830 і 1863 років

Поляки були найнеспокійнішою нацією з усіх, що населяли величезну Російську імперію. Вони завдали чимало клопоту своєю гордою вдачею та незалежною поведінкою, а за те століття, що вони перебували у складі метрополії, поляки двічі з інтервалом у 30 років піднімали повстання проти правлячого режиму. Катастрофа в обох випадках закінчувалася для них поразкою у правах; зокрема це стосується і поляків Правобережної України.

Після першого повстання, як було згадано вище, переважна більшість польської шляхти 3-го розряду була переведена в суспільний стан однодворців. Після другого повстання – була посилена політика русифікації польських територій та польської ідентичності загалом. Метою царських чиновників була повна ліквідація польсько-шляхетскої культурної автономії, інтеграція колишніх територій Речі Посполитої до складу Російської імперії, витіснення польської мови та польської національної культури, насамперед у адміністративній та освітній сферах.

Січневі повстанці, 1863 рік. Картина А. Гротгера

З історії сім’ї Козловських

По устным преданиям отдельные представители семьи Козловских и родственной им семьи Красовских в числе других поляков, населяющих деревню Гута Борисовская, приняли участие в Январском польском национально-освободительном восстании, к чему их сагитировали местные помещики-поляки. Документальных подтверждений этому пока обнаружено не было, найдены лишь фрагментарные сведения, подтверждающие семейную легенду. Так, очевидец событий, автор заметок, посвященных путешествию по Острожскому уезду в 1864 году, Лука Рафальский, пишет: “«Много было побито повстанцев под селом Миньковцы, но немало и переловлено их, тем более, что Заславский исправник, собрав крестьян из соседних мест, стоял с ними в известных пунктах и ловил беглецов. Однако многие из повстанцев, местные жители, знакомые из тропинками леса, коих там немало, благополучно воротились в свои дома и прикинулись мирными жителями». Кроме того, отдельные сведения мы находим в чиншевых ведомостях по селу Борисов, которые ныне хранятся в Ровенском архиве: “помещик Владислав Яблоновский, который лично не принимал участие в Январском восстании, был обложен контрибуцией, выплату коей он возложил на борисовскую шляхту, повысив ежегодную чиншевую плату за пользование землей”.

Асиміляційні процеси

Однією з особливостей поляків Правобережної України було те, що вони мешкали в оточенні українських селян, які відрізнялися від них як походженням та правами, так і віросповіданням та мовою. Цим польська шляхта Правобережної України відрізнялася від польської шляхти, яка населяла польські етнічні землі – так званий Привісленський край – де проживали виключно польські селяни.

Виходячи з цього, з середини XIX століття серед поляків Правобережжя почали посилюватись процеси асиміляції. Головним чином, йдеться про українізацію: перехід на використання у побуті української мови та зміни віросповідання – з римо-католицизму на православ’я.

Рідною мовою поляків Правобережжя, з якою вони прийшли сюди у XVIII столітті, – була польська. Та з часом, мешкаючи в оточенні українського селянства, вони почали переходити на українську мову. Спочатку цей процес полягав в форматі двомовності: між собою (у межах своєї громади, у сім’ях) спілкувалися польською, з українськими сусідами – українською. Через якийсь час польська мова стала мовою культовою: нею вимовлялися молитви, проводилися релігійні обряди, зберігався фольклор (пісні, приказки). У побуті ж згодом почала домінувати виключно українська мова (правда, з великим відсотком полонізмів).

У містах та містечках польська мова зберігалася довше; у великих містах польська була замінена російською мовою лиш на початку XX століття .

Процес втрати рідної мови не відбувся одночасно: у різних місцевостях було по-різному. Наприклад, у Київській губернії в сільській місцевості чиншова шляхта вже у 1830-х роках розмовляла переважно українською мовою. Більша частина польського населення Волинської губернії втратила рідну мову в період з середини XIX – до початку XX століття. Приблизно в цей же час на українську мову в побуті перейшли й поляки Поділля.

Хоч польські «мовні острови» в окремих місцевостях Правобережжя траплялись і в середині XX століття (головним чином, на Поділлі та в Житомирській області), але це скоріше виняток, ніж масове явище.

Римо-католицький костел Святого Іоанна, м. Заслав Волинської губернії

Щодо віросповідання, то поляки Правобережжя належали до римо-католицького віросповідання. Це був один із найголовніших факторів, який захищав етнос від асиміляційних процесів. Поляки втратили мову, історичну пам’ять, забули коріння, але не втратили віри. Саме віра допомогла їм встояти як нації упродовж ХІХ століття. І саме віра стала ключовим чинником у національній самоідентифікації поляків у XX столітті.

Завданням російської влади була спроба стерти всі політичні ознаки та символи польського минулого чиншовиків. Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор О. П. Безак (1800 – 1868) наказав повідомляти про випадки патріотичної зухвалості поляків.

Так, 15 серпня 1867 року на два місяці був заарештований однодворець Ян Сливинський із міста Бердичева за те, що напідпитку в корчмі образив імператора словами: «Щоб він здох».

12 грудня 1870 року селянин-поляк із містечка Ямполя Людвік Зажицький на вимогу старшини розмовляти російською мовою заявив, що польська мова не заборонена і йому байдуже на рішення російського уряду, бо скоро “польська корона буде відновлена і вже ніхто не заборонятиме говорити польською”; після двомісячного перебування у в’язниці його посадили під домашній арешт.

10 листопада 1870 року неписьменний 19-річний колишній однодворець, записаний кременецьким міщанином, «розповсюджував абсурдні чутки» у присутності чотирьох селян, які поспішили на нього донести. «Як вважаєте, – казав він, – Чи зможете зберегти свої поля такими, як сьогодні? Скоро ви знову відпрацьовуватимете панщину на польських панів, які повернуть собі колишні права». Неприпустимою була сама згадка про польське минуле, тому молодого чоловіка вислали на проживання в околиці містечка Овруч.

Бажання царського режиму стерти всі натяки про минуле чиншовиків досягло кульмінації у роботі “Етнографічно-статистичної комісії Західної Росії”. Її результати, опубліковані 1872 року П. Чубинським, не відповідали дійсності. Комісія звела «польське питання» на Правобережній Україні до фольклорної дивини, подавши насмішливо малу цифру польського населення. У трьох губерніях члени експедиції знайшли лише 91000 поляків. У написаній у липні 1875 року й опублікованій у «Віснику Європи» статті М. Драгоманов показав, наскільки абсурдними та безвідповідальними були ці цифри, бо лише за далеко не повними сповідними відомостям римо-католицьких костелів було відомо, що в цих губерніях проживало 389100 поляків ; поліція ж їх налічувала 412000.

Дослідниця І. Рихлікова так писала про поляків Київської губернії: «Дрібна шляхта, живучи серед динамічного українського та російського елементу, втратила свою національну ідентичність та розчинилася в «українському морі» настільки, що поміщики, які з покоління в покоління жили у своїх маєтках, уже не вирізняли її на початку ХХ століття».

Інакше ситуація склалася у Подільській та, особливо, у Волинській губерніях. Ми бачимо збереженість поляків, нащадків малоземельної шляхти у 1918 – 1939 роках на сході тодішньої Польщі, тобто на тій частині Волині, яку приєднали до Польщі після Ризького договору. Збереглася ця соціальна група й на території Волинської губернії, яка увійшла до складу СРСР. Навіть Й. Сталін змушений був зважати на місцевих поляків, нащадків чиншової шляхти, створивши в 1925 році автономну польську область під Житомиром – Мархлевщину (в честь Ю. Мархлевського, одного з лідерів польських більшовиків).

Очевидець тих подій В. Валевський писав, що «люди у селах розмовляють українською, але зберегли вірність католицькій вірі». Особливе місце у ментальності поляків Правобережжя, за спостереженнями автора, полягало у страху перед змішаними шлюбами: між ними та українськими селянами.

Дуже цікавим, на наш погляд, документом, що розкриває соціально-економічне становище та ментальні особливості поляків Правобережжя після повстання 1863 року, є брошура, яка поширювалася серед польської еміграції на Заході. «Крім селян, – писалося там, – на Русі є й інші люди, які не є потомством Хама. Маю на увазі шляхтичів-чиншовиків, яких називають однодворцями; вони бідніші за селян, їх сотні тисяч. Вони, землероби за традицією і з необхідності, не маючи власної землі, розійшлися безмежними володіннями багатої шляхти, підтвердженої Герольдією. Забутий, беззахисний, експлуатований і нещасний однодворець, предки якого брали участь у виборах короля у Варшаві, неодноразово були честю, щитом і зброєю країни, сьогодні веде життя жебрака і тварини, п’є, він дурніший і нещасніший за селянина, ніде не чує братнього слова і втрачає свої традиції».

Політика царського уряду щодо культурного життя поляків Правобережжя базувалися на принципах шовінізму. Польське повстання 1863 року дало привід російському уряду накласти остаточну заборону на будь-який прояв польських рухів у регіоні, зокрема, у й сфері освіти. Після 1863 року було закрито римо-католицькі парафіяльні школи, де дітей навчали початковій грамоті. Якщо говорити про Волинську губернію, то у Житомирському повіті було ліквідовано школи в Івниці, Кодні, Коростишеві, Краснополі, Лищині, Павлинові, Стецькові, Чуднові, Янушполі; у Дубнівському повіті – у Берестечку та Мізочі; у Кременецькому повіті – у Шумську; у Новоград-Волинському повіті – у Полонному; в Острозькому повіті – в Аннополі; у Старокостянтинівському повіті – у Купелі.

Наприкінці XIX століття поляки за рівнем грамотності серед національних меншин Південного Заходу займали одне з останніх місць: лише 25,53%. Перепис 1897 року свідчив про високий рівень русифікації польської освіти на Правобережжі. Так, серед поляків – 17,2% із 25,53% здобули освіту російською мовою.

В освітній сфері польського населення особливу роль завжди відігравала релігія. Римо-католицька церква була організатором таємних навчальних закладів, пропагандистом національної культури. Тому вона мала безмежний авторитет у народних масах.

З історії сім’ї Красовських

Стефан (1848 г. р.) и Каролина (1854 г. р.) Красовские были верующими людьми и являлись прихожанами Заславского римо-католического костела Святого Иоанна, который нынче находится в руинах. Каждый год они исповедовались в этом храме, о чем нам сообщают сохранившиеся до наших дней в Житомирском архиве исповедные ведомости. Кроме того им было присуще сильное чувство своей национальной идентичности, которое помимо вероисповедания и традиций выражалось в исторической памяти о своем происхождении. Также характерной чертой их этнокультурной обособленности была боязнь перед смешанными браками с представителями окружающего их подавляющего украинского православного большинства. Ярким примером этого могут служить факты, что все дети Стефана Красовского женились и выходили замуж за представителей и представительниц исключительно своей этнорелигиозной группы. Хотя материальная культура, бытовые условия и способы ведения хозяйства, как, впрочем, и язык общения, поляков того периода не слишком отличались от украинских крестьян. Польский язык уже в начале двадцатого века не был разговорным для поляков села Борисов и, вообще, для бывших однодворцев Правобережной Украины. Он сохранился как культовый язык: о нем помнили, его знали, но использовали редко, общаясь на украинском (правда, с большой долей полонизмов). “Словарь географический царства Польского” сообщает, что еще в 1860-х годах разговорным языком борисовских поляков был польский (в свою очередь, с большим процентом украинизмов). Соответственно полный переход в быту на украинский язык произошел ориентировочно в конце XIX века. Польскому языку, который Стефан и Каролина выучили от своих родителей, они научили и своих детей. Правда, с каждым поколениям в условиях отсутствия польской образовательной системы и языковой среды, уровень владения языком уменьшался.

“Земельний голод”. Друга половина XIX століття

Як було згадано вище, переважна частина поляків Правобережної України з моменту їхнього поселення в регіоні користувались чиншовим право на володіння землею.

Ситуація з чиншовиками була багато в чому незрозумілою, адже 25 червня 1840 року на території колишньої Речі Посполитої було скасовано Литовський статут і разом із ним відповідно чиншове право. Але, незважаючи на це, а також на декласацію шляхти та перехід у стан однодворців, її економічне становище, що базувалося на чиншовому праві, протягом 1831 – 1863 років було стабільним.

Після скасування кріпосного права в період між 1861 – 1895 роками сільське населення Російської імперії зросло на 58%, що призвело до зростання попиту на землю та збільшення її вартості. Тому поміщики намагалися збільшити розмір орендної плати у чиншовиків, або взагалі відібрати землю, передавши її тим, хто більше платитиме. Чиншові володіння згодом стали на заваді для капіталістичної мобілізації землі. “Голод на землю” диктував високі ціни. Так, в період з 1854 до 1914 року ціни на землю зросли на 615%. Тому землевласники прагнули ліквідувати середньовічне чиншове землеволодіння, яке стало заважати їм отримувати високий дохід від своєї землі.

Після Січневого повстання 1863 декласована шляхта продовжувала користуватися чиншовим правом на земельні ділянки, але, як правило, вартість орендної плати була збільшена. Якщо чиншовики відмовлялися платити збільшений чинш, поміщик забирав у них землю і насильно виселяв їх з землі.

Імператорський указ від 25 липня 1864 року про надання землі «вільним людям», до яких зараховувалися і чиншовики, дав можливість останнім користуватися своєю землею протягом 12 років за умови підписання нових орендних умов із власниками, які у свою чергу залишали за собою право розірвати їх за власним бажанням. Цей шлях міг стати найкращим рішенням для чиншовиків. Однак у 1867 році Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор О. Безак у своєму листі до Волинського губернатора доповів, що указ від 25 липня 1864 року стосується лише «вільних людей», що належать до спеціальної категорії, і їх не треба плутати з однодворцями. Так, відмова чиншовикам прирікала їх на більш ніж 40-річні поневіряння та конфлікти.

8 січня 1868 року в м. Санкт-Петербурзі було прийнято рішення про «скасування прав польської шляхти та однодворців з метою їхнього подальшого злиття з сільським та міським населенням». Однодворці мали залежно від адміністративного місцезнаходження бути приєднані до селянства чи міщанства. Суспільний стан і назва однодворців на Правобережній Україні були ліквідовані. Усі, хто проживав у містах чи містечках, ставали міщанами, а ті, що проживали в селах, переходили в стан селян.

Тому досліджувана нами категорія населення, спочатку шляхта, потім колишня шляхта і, нарешті, однодворці, згодом втратила своє ім’я в офіційній термінології Російської імперії. Але, незважаючи на те, що зникла назва, самі люди залишилися, адже перейменувати замало, щоб покінчити з людьми. Крім того, нащадки польської шляхти ментально відрізнялися від маси українських селян.

Приєднання до стану селян не означало, що колишні однодворці зможуть користуватися земельними дотаціями, наданими колишнім кріпакам внаслідок Аграрної реформи 1861 року. Вони, як і раніше, залишалися чиншовиками.

Палац землевласників Потоцьких, м. Антоніни, Волинська губернія

Оскільки джерелом конфліктів між землевласниками та польськими чиншовиками була віра у давні цінності, вона вступила в суперечність із новою капіталістичною концепцією землі її власників. Останні, як було сказано вище, почали вимагати підвищення чиншу та підписання орендних договорів з метою їх перегляду. Але у вимозі підписати договір шляхтич бачив образу священного права предків, своєї шляхетської гідності та порівняння його з селянином, який мав підписувати купчу на купівлю землі.

Наприкінці 1877 року Сенат постановив, що чиншові володіння не мають нічого спільного з орендою. Для реалізації даної постанови були потрібні точні цифрові дані. На початку 1878 року Комісія з чиншових володінь отримала з кожної губернії списки чиншовиків з описом їхнього майнового стану та зазначенням площі. З цього документу, який мав назву «Відомість про кількість чиншовиків у поселеннях Південно-Західного краю», можна багато чого дізнатись. Зокрема, ми бачимо, що чиншовики ділилися на городників, які мають будинок та присадибну ділянку без упряжі, і на тяглих, які мають будинок та орну землю із упряжжю. Завдяки цьому документу стає очевидним, що більше половини чиншовиків мали лише будинок з невеликим наділом біля нього, який міг забезпечити мінімальний рівень життя. Городникам належало в середньому по 2,02 десятини на двір, тобто менше, ніж у середньому серед селян – 2,9 десятин. Відповідно, чиншовики могли вижити, займаючись крім землеробства додатковими ремеслами або заробітками.

Цікавим аспектом вищезгаданого документу є фіксація віросповідання, яка дає уявлення про рівень асиміляції декласованої польської шляхти станом на 1870-ті роки: римо-католики 45,5%, православні 51,5%.

У 1886 році було прийнято «Положення про земельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних та білоруських». Воно мало вирішити проблему чиншових володінь, головною метою якого була ліквідація чиншових прав на землю. Чиншовики, які документально підтвердили свої чиншові права, як селяни у 1861 році, мали за три роки викупити свої землі у власників за допомогою державної позики. Невелика частина чиншовиків зуміла викупити свої землі, але права переважної більшості залишалися в “підвішеному стані” до самого 1917 року.

З історії сім’ї Красовських

В 1865 году владелец села Борисова поднял для борисовских чиншевиков размер чинша за пользование землей. Так, с этого года наша семья Красовских стала уплачивать по 11 рублей в год вместо 9 рублей 30 копеек, как было ранее. Эта сумма подразумевала под собой пользование приусадебной, сенокосной и полевой землей. Отдельно от этого Матеуш Красовский (а позже его сыновья) уплачивали помещице еще определенную сумму денег за пользование землей для выпаса скота. Чинш уплачивался каждый год 1 октября. После смерти Матеуша чиншевое землевладение унаследовал его младший сын Стефан. В пользовании Стефана Красовского находилось 2 десятины 1620 сажней усадебной и огородной земли, за которую он ежегодно, как было сказано выше, уплачивал чинш в размере 11 рублей. Эта земля кормила восемь человек. При этом по подсчетам экономии Яблоновской 55 рублей за прежнее время Красовскими не было доплачено. 15 января 1888 года Стефан Матвеевич подал в Острожское уездное по чиншевым делам присутствие прошение. В данном документе он указал, что с давних времен он, как и его предки, владел в селе Борисове по наследству на вечно-чиншевом праве землей, – усадебной, пахотной и сенокосной. Кроме того в его пользовании находился свободный, общий с другими чиншевиками, выпас для скота. Но княгиня Яблоновская отняла у него полевую и сенокосную землю, а также выпас для скота. Стефан Красовский просит разобраться в сложившийся ситуации и предоставить ему на выкуп согласно положению о чиншевиках земли, которыми он издавна пользовался и ежегодно уплачивал чинш. 24 августа 1893 года в восемь часов утра в село Борисов явился мировой посредник, был составлен список чиншевиков. Стефан Матвеевич был внесен в данный список под №57. Мировой посредник в присутствии понятых согласно ст. 40, 42 и 43 Высочайше утвержденного 9 июня 1886 года положения о поземельном устройстве сельских вечных чиншевиков начал составлять протоколы на чиншевиков Борисова по проверке их прав на землю. В первый день составляли протоколы на чиншевиков Пеньков, а второй и третий день – на чиншевиков Гуты и Провалья. Все это названия частей села Борисова, населенных, главным образом, поляками. К проверке были вызваны обе стороны – поверенный княгини Яблоновской Евстафий Иванович Слишинский, который предоставил копию доверенности на ведение чиншевых дел и собственно сами чиншевики. Проверка земельных владений Стефана Красовского, а также составление протокола, происходили вечером 25 августа 1893 года. При процессе присутствовал волостной старшина, который удостоверил личность Стефана Матвеевича. В частности, как сообщают документы, он указал, что Стефан Красовский – русский подданный, римо-католического вероисповедания, крестьянского сословия, имел 45 лет. Также в протоколе был расписан состав семьи Стефана состоянием на 1893 год: жена Каролина, дети – Никодим, Иосиф, Дионисий, Олимпия, Мария, и сестра Франциска. Стефан Матвеевич указал, что владеемым им на чиншевом праве участком земли он владел беспрерывно около 30 лет, получив его в наследство от отца, Матеуша Францевича. Его же отец получил участок на чинш от князей Яблоновских еще в 1842 году. Он указал также ежегодную сумму которую платил княгине за землю, а также то, что не отбывает никаких повинностей, кроме уплаты денежного чинша. В доказательство своих прав Стефан Матвеевич предоставил мировому посреднику десять квитов об уплате чинша в пользу Плужанской экономии (с 1842 по 1885 год). Они были прикреплены к протоколу как доказательство. Остальные квиты, видимо, были утеряны. Поверенный вотчинницы, Слишинский, во всем согласился с показанием Стефана Красовского. По табели усадьба Стефана Красовского отнесена была ко второй местности. Мировой посредник пришел к выводу, что права Стефана Матвеевича на усадьбу в селе Борисове должны быть признаны, как в виду предоставленных им чиншевых квитов, так и в виду признания его прав вотчинником. 13 февраля 1894 года вместе с другими чиншевиками села Борисов Стефан Красовский прибыл в село Плужно, чтобы принять участие в заседании Острожского-Кременецкого по чиншевым делам присутствия. Там присутствовали мировой посредник 1-го участка и уполномоченный по делам княгини Яблоновской Е. Слешинский. В итоге они ни к чему не договорились. Стефан Красовский вместе с остальными чиншевиками села Борисов (представители 58 семей) отказался подписывать предложенные помещицей условия выкупа. Экономия предложила выкупить имеющиеся участки (небольшие, в основном, приусадебные, которых не хватало даже, чтобы прокормить семью) по завышенной цене (посчитав за каждым из чиншевиков недоимки за предыдущие годы), а также отказала чиншевикам в пользовании давними сервитутами (выпас скота в помещичьем лесу, собирание древесины, пользование озером). Чиншевики Борисова составили соответствующую жалобу, в которой изложили причины, по которым они отказались от условий выкупа [ДАРО, Ф.377, Оп.1, Спр.5].

Перші десятиліття XX ст.

Отже, результатом більш ніж столітньої історії поляків Правобережжя, які перебували у складі Російської імперії, була їх станова еволюція, – вони пройшли шлях від безпомісних російських дворян на початку ХІХ століття до селян і міщан на початку ХХ століття. Крім того, більша частина поляків регіону втратила свою етнічну специфіку – були асимільовані сусідами (українізовані у сільській місцевості та русифіковані у містах). Інша ж частина зуміла зберегти національну ідентичність (головним чином завдяки історичній пам’яті та римо-католицькому віросповіданню). Майже незмінним протягом усього ХІХ століття залишався лише характер землеволодіння більшості поляків Правобережної України: вони були чиншовиками. XX століття готувало для них нові випробування…

Більшість поляків Південного Заходу, як і представники інших етносів Російської імперії, приймали участь у Першій світовій війні. Ті які проходили військову службу в російській імператорській армії раніше, були мобілізовані влітку 1914 року із запасу. Новобранці були призвані до другорядних полків. Частина мобілізованих служили як ратники ополчення.

Варто відзначити цікавий момент: у 1917 році з’являються нові бланки щодо прийому поранених і хворих солдатів і офіцерів, де фігурує графа “народність”. Більшість чиншовиків-католиків Правобережної України, що служили у російській армії, записувались як поляки.

Офіцери 244-го піхотного Красноставського полку, 1915 рік

Після революції 1917 року поляки Правобережжя, які мешкали в сільської місцевості, взяли участь у розподілі поміщицької землі. Той, хто до того моменту не зумів викупити чиншової землі, ставав власником наділу.

Під час громадянської та радянсько-польської війни більшість поляків залишалася осторонь конфліктів, будучи аполітичними. Але окремі польські сім’ї, які мешкають на території колишніх Волинської та західної частини Подільської губерній, активно та пасивно підтримували польську армію, бачачи в ній надію на відновлення своїх давно втрачених прав.

Після Ризького миру західна частина Волинської губернії увійшла до складу новоствореної Польської республіки. Місцевим полякам, колишнім чиншовикам, випав нарешті шанс повернутися до давно втраченого культурно-мовного соціуму. Решта Правобережжя увійшла до складу УРСР.

Після встановлення на Правобережній Україні радянської влади на початку 1920-х років, розуміючи свою непопулярність серед сільського населення, більшовики незабаром відмовилися від своїх старих методів примусового стягнення сільгосппродуктів, і щоб утихомирити народ перейшли до кардинально нової політики. В історію ця політика увійшла як Ленінська НЕП (Нова Економічна Політика), і вона зробила свою справу. Селяни закінчили пасивний та активний опір радянській владі, і перейшли до своїх традиційних дореволюційних занять. До кінця 1920-х років настало “затишшя перед бурею”. Багато польських родин у цей період зажили як ніколи добре: були налагоджені господарства та традиційні заняття.

У період з 1921 по 1927 рік сотні мешканців прикордонних районів возили на продаж у такі міста, як Острог, Рівне, Дубно, Львів, що знаходяться в сусідній Польщі, сільськогосподарські товари. Радянська влада називала цей процес контрабандою, оскільки юридично вони незаконно перетинали новоспечений кордон. 25 лютого 1927 року вийшла ухвала СРСР «Об утверждении положения о государственных преступлениях против порядка управления». Після цього торговельні зв’язки з Польщею інкримінувалися як нелегальні контрабандні ходки до ворожої СРСР держави. Покаранням за це могла бути найвища міра покарання – розстріл.

З історії сім’ї Красовських

На фронт Дионисий Степанович был мобилизован летом 1914 года, как новобранец, – ратник 1-го разряда ополчения по мобилизации 22 июля 1914 года (так называемый «первый эшелон»). После этого он проходил военную подготовку на протяжении трех месяцев в одном из запасных пехотных полков. Ратников в отличие от запасных нижних чинов могли распределять куда угодно, так как они не проходили боевой подготовки и требовали дополнительного обучения (в ногу шагать, строем ходить, стрелять). После военной подготовки ратников распределяли по частям. Дионисий Степанович был зачислен в состав 244-го Красноставского пехотного полка и брал участие в наступлении в Карпатах зимой 1915 года, во время которого заболел и был направлен в госпиталь. Известно, что в июле 1914 года на фронт также был мобилизован двоюродный брат Дионисия, Лукьян Иванович Красовский, который служил в звании младшего унтер-офицера в 126-м пехотном Рыльском полку, и его двоюродный племянник, Андрей Данилович Красовский, который служил в звании старшего унтер-офицера в 7-м стрелковом полку. Известно, что первый получил ранение под селом Германов во время Галицийской битвы 18 августа 1914 года, а второй – был убит 25 августа 1915 года (даты по старому стилю). 20 сентября 1915 года из Проскуровского распределительного госпиталя Дионисий Степанович был направлен на лечение в Московский городской лазарет №1615, который находился под патронажем Московского городского общественного управления «Организация помощи раненным и больным воинам». История его болезни в документах значилась под номером 89, а характер болезни звучал как хронический бронхит. Какое время Дионисий Степанович пробыл на излечении в Москве, неизвестно. Известно лишь, что 8 октября 1916 года он был зачислен в Симбирскую команду выздоравливающих, которая располагалась, предположительно, также в городе Симбирск. После нахождения в Симбирской команде выздоравливающих Дионисий Степанович вернулся домой. Предположительно, он был демобилизован по причине подорванного здоровья. Менее вероятной версией является предположение, что домой он мог дезертировать. Как бы там не было, в начале 1917 года он должен был быть уже в родном Борисове, так как в конце 1917 года у него рождается сын Станислав. Дома Дионисий Красовский застал постепенно разрастающуюся гражданскую войну. Вскоре после Февральского переворота 1917 года в Борисове появились большевицкие агитаторы, которые быстро получили поддержку среди местных беднейших крестьянских масс. Так, в селах Острожского уезда начали возникать так называемые комбеды – комитеты беднейших крестьян. Данные организации сначала занялись разделом помещицких земель и имущества, а позже положили глаз на хозяйства зажиточных и средне зажиточных крестьян, которых принято было называть тогда кулаками. Кстати, именно комбедом был варварски сожжен дворец Яблоновских в соседнем от Борисова селе Плужно вместе с богатой коллекцией шедевров искусства и ценнейшим архивом (в котором хранились документы с информацией о борисовской малоземельной шляхте). С лета 1919 года село Борисов находилось под властью Второй Речи Посполитой. Польские войска под командованием Юзефа Пилсудского в союзе с Симоном Петлюрой предприняли попытку овладеть Киевом, который ранее захватили большевики. Поначалу кампания прошла успешно для союзников. Но уже в начале следующего 1920 года Красная армия, усиленная первой конной армией Буденного, начала контрнаступление, которое закончилось битвой под Ровно (2-10 июля) и Варшавской битвой (13-25 августа) Поэтому в июне того года в Борисове опять была установлена советская власть. В результате этих событий был подписан Рижский мирный договор. Согласно данному договору между Речью Посполитой и УССР устанавливалась граница, которая проходила по реке Збруч, реке Вилия и городе Отрог. При этом село Борисов с окрестными территориями и со всеми населяющими край поляками отошли к советской стороне. Во время контроля Борисова польскими войсками, Дионисий Степанович, как и другие местные поляки, помнящий и чтущий свое происхождение, сочувствовал и, в меру своих возможностей, активно помогал солдатам Пилсудского. Ведь, как сообщают источники, большая часть поляков Волыни и Подолья, происходившая от малоземельной польской шляхты, отличалась своеобразным патриотизмом и во время советско-польской войны поддерживала идею возрождения «своего» польского государства. Сотрудничество Дионисия Степановича с польской армией могло выражаться в разносторонних сферах. Так, не поддерживающий советскую власть и проводимую ею политику военного коммунизма, Дионисий Степанович взял участие в уничтожении польскими солдатами борисовской ячейки комбеда, ушедшей в подполье. Ведь его активисты были хорошо ему знакомы. Косвенную и немного искривлённую информацию об этом эпизоде мы находим в протоколах допроса свидетелей, которые проходили по уголовному делу Дионисия Красовского в 1937 году. Кроме вышеупомянутого эпизода также имели место и другие моменты: помощь в продовольственном снабжении польских солдат, а также помощь в ориентировании по местности. Тогда у борисовских поляков была надежда на то, что их селение станет частью молодого польского государства, но осуществиться этому было не суждено… После контрнаступления Красной армии и ухода в июне 1920 года польского войска с территории окрестностей Борисова, в селе опять начали восстанавливать советскую власть, которую через ряд драконовских нововведений тогда снова поддержало далеко не все население края. В лесных массивах региона начали собираться отряды, которые вели борьбу с советами. Подобный антикоммунистический отряд действовал в 1920-1921 годах и в Борисове, его возглавлял родственник Дионисия Степановича, Тадеуш Красовский. После введения НЭП и до конца 1920-х годов семья Дионисия Степанович жила хорошо, было налажено хозяйство. В период с 1921 года по 1927 год Дионисий Степанович со своим старшим сыном Иосифом, как и сотни других жителей пограничных земель, возил на продажу в город Острог, находящий в соседней Польше, сельскохозяйственные товары. Также Дионисий Красовский в то время вместе со старшими сыновьями периодически работал на лесоразработках, дополнительно зарабатывая деньги для своей большей семьи. В густых лесах, находящихся севернее Борисова, всегда хватало работы, и постоянно нужны были дровосеки. Некоторое время в период 1920-х годов Дионисий Степанович избирался на должность сельского исполнителя.

Політика коренізації в СРСР

На період 1920-х припадає початок так званої політики коренізації. У багатьох населених пунктах УРСР, де проживала більш менш значна частка поляків, було створено польські національні сільські ради, початкові школи, бібліотеки, було запущено видання газет і журналів польською мовою.

На території сучасної Житомирської області було створено польський національний регіон – Мархлевщина, – або, як її ще неофіційно називали, Польська радянська республіка як альтернатива існуючій «буржуазній» Польщі. Мархлевський національний район у складі УРСР існував протягом 1925 – 1935 років. Район був утворений у складі Житомирського (з 1926 року – Вінницького) округу на території, населеній переважно поляками, нащадками місцевої чиншової шляхти. Центром району було селище Мархлевськ (до цього називалося Довбиш). 1930 року район перейшов у пряме підпорядкування УРСР, а 1932 року увійшов до складу Київської області.

У районі було 55 польських шкіл, 80 бібліотек і хат-читален, виходила газета «Marchlewszczyzna Radziecka» («Радянська Мархлевщина»). Згідно Всесоюзного перепису 1926 року в районі проживало 40 904 особи, у тому числі 28332 (69,3%) поляків, 7734 (18,9%) українців, 3575 (8,7%) німців, 1016 (2,5%) євреїв, 145 (0,4%) росіян.

Також національний польський район упродовж 1932 – 1937 років існував на території БРСР, – Дзержинщина, – який населяли нащадки польської шляхти Північного Заходу. Цей район був утворений у західній частині Білоруської РСР, на території, населеній переважно поляками, які становили на момент утворення 49,4% від усього населення району. Центром району було призначено містечко Дзержинськ (що раніше носив найменування Койданово), назване на честь відомого більшовика Ф. Дзержинського, який походив із середньозаможної польської шляхти. У районі також діяли польські школи та бібліотеки, поширювалися книги та газети польською мовою. Польська мова використовувалася у місцевому діловодстві.

Однак незабаром ставлення більшовиків до національних меншин змінилося. 24 січня 1938 року Оргбюро ЦК ВКП(б) наказало республіканським наркоматам перетворити національні (німецькі, фінські, польські, латиські, естонські та інші) школи, оголошені «осередками буржуазно-націоналістичного впливу на дітей» на звичайні радянські школи з викладанням “на мові відповідної республіки”, або російською. Коренізація була згорнута: польські школи, газети та бібліотеки було ліквідовано.

Одночасно йшла ліквідація національних районів та національних сільрад. 17 грудня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило Постанову «Про ліквідацію національних районів та сільрад», в якій було сказано, що «многие из этих районов были созданы врагами народа с вредительскими целями» та наказувалося «ЦК КП(б) Украины, Дальневосточный, Алтайский, и Краснодарский крайкомы, ЦК КП(б)Казахстана, Крымский, Оренбургский, Ленинградский, Архангельский обкомы, на территории которых находятся национальные районы и сельсоветы, к 1 января 1938 г. представить в ЦК ВКП(б) предложения о ликвидации этих районов путём реорганизации в обычные районы и сельсоветы».

Мархлевщину теж було ліквідовано, а більшу частину її населення було депортовано до Казахстану за національною ознакою. На їхнє місце у Мархлевський район було переселено українців. Район втратив статус національного та був перейменований в Щорський район. У доповідній записці Й. В. Сталіну секретар Київського обласного комітету КПУ П. Постишев і голова Київського облвиконкому М. С. Василенко повідомляли: “Весной 1935 года, согласно Постановлению ЦК ВКП(б), выселено в отдаленные места Союза и переселено в отдаленные от границы районы Украины – 1188 хозяйств антисоветских и ненадежных элементов и доприселено в Мархлевский район 745 хозяйств проверенных украинцев-колхозников, ударников, отобранных в южных районах Киевской области. Эти мероприятия дали значительные результаты в укреплении Мархлевского района”. У тому ж документі автори зверталися до Сталіна з проханням дати вказівку про виселення ще 350 сімей, що невдовзі теж було реалізовано.

Дзержинський національний район також було ліквідовано постановою ЦВК БРСР від 31 липня 1937 року, територію району було розподілено між Заславським, Мінським та Узденським районами. Більшість польського населення району було депортовано.

Слідчі справи, які відносились до “Польської операції” НКВС

Колективізація

Згортання НЕП та початок сталінської колективізації стали для більшості польських сімей Правобережної України фатальними. 1929 рік став для них “початком їхнього повного розгрому комуністичним режимом”. Так, 7 листопада того року в газеті «Правда» було опубліковано статтю Й. Сталіна під назвою «Рік великого перелому», в якій стверджувалося, що «селянин-середняк масово пішов у колгоспи», а компартія та радянська влада створили всі умови для проведення масової колективізації .

Пленум ЦК ВКП(б), що зібрався через кілька днів після виходу статті, підтримав такі твердження та прийняв постанову про початок загальної колективізації в СРСР. При цьому селян, які не підтримували політики колективізації та відмовлялися від узагальнення форм господарювання, проголошували куркулями. Куркулів мали ліквідувати як «класово ворожу» соціальну групу. Так, з кінця 1929 року більшість поляків УРСР, які у своїй масі були противниками колективізації, була оголошена радянською владою куркулями, а їхні сім’ї – куркульськими.

Матеріально-фінансовою базою для колгоспів мало стати майно, вилученіе у розкуркулених селян. В УРСР операція масового розкуркулювання почалася з таємної телеграми ЦК КП(б)У від 23 січня 1930 року, в якій зазначалося наступне: «Первое, приступить немедленно к мероприятиям против кулаков, с таким расчетом, чтобы до 15 марта их в основном окончить. Второе, мероприятия провести в пограничной зоне, густо населенные поляками, в первую очередь».

Але в прикордонних районах ці заходи натрапили на опір з боку селян, як українських, так і польських, який увійшов в історію під назвою «Волинки». Протягом лютого-березня 1930 року селяни багатьох прикордонних районів, у яких було відібрано посівний матеріал та інвентар, збиралися біля новостворених колгоспів та почали силою забирати назад відібране майно. Подібні повстання, більша частина яких була зафіксована на території сіл Шепетівської округи (у тому числі й багатьох польських селах), були придушені за допомогою зброї.

Вступати до колгоспів більшість польських сімей категорично відмовлялися. Віддавати чесно нажитий інвентар, худобу, рухоме та нерухоме майно у колективне володіння вони не мали жодного бажання. Після проведення першої хвилі колективізації в УРСР таку категорію селян стали називати одноосібниками.

Антиколгоспні волинки 1930 дали свій результат. Й. Сталін переклав провину щодо низки правопорушень під час проведення насильницької колективізації на місцевих керівників. Після цього на деякий час було відновлено добровільність при формуванні колгоспів, що призвело до масового виходу селян із них. Тому восени 1930 року почалася друга хвиля колективізації та розкуркулювання, яка вже не припинялася після. Проте більшість польських сімей Правобережжя, як і раніше, відмовилася вступати до колгоспу.

В умовах напружених міждержавних відносин між СРСР і Польщею того часу представники польської національності, які проживають у “Країні Рад”, розглядалися як потенційна «п’ята колона». Вважалося, що Польща одразу скористається її активною допомогою, якщо нападе на СРСР. А ймовірність війни між країнами тоді була дуже високою.

У 1932 – 1933 роках польські сім’ї, які проживали в Україні, разом з українцями пережили штучний голод, під час якого зазнали тяжких безповоротних втрат.

В середині 1930-х років більшість польських господарств, як господарства селян-одноосібників, було обкладено непосильним експортним податком. З цієї причини масовим явищем став розпродаж господарств у примусовому порядку. Радянська влада, крім землі, худоби та інвентарю, відбирала і будинки з господарськими спорудами. Багато родин, залишившись безпритульними, розпочинали справжню боротьбу за виживання.

В 1935 році окремі польські сім’ї були депортовані до південно-східних регіонів УРСР.

З історії сім’ї Красовських

В 1935 году, как позже рассказывал сам Дионисий Степанович, его хозяйство, как хозяйство крестьянина-единоличника, было обложено экспортным налогом в размере 3600 рублей, который оказался для него непосильным. По этой причине его хозяйство в принудительном порядке было распродано в том же году. Как об этом позже вспоминала жена Дионисия, Камилия Николаевна, советская власть, кроме земли, скота и инвентаря, у них также отобрала большой красивый дом и хлев, отдав эти постройки местным коммунистам, неким Черным. Дионисий Степанович, лишившись крова над головой и всех пожитков, остался вместе со своей многодетной семьей бездомным; некоторое время проживали они в доме своих родственников Пекарских. В 1936 году, – вскоре после раскулачивания, – Дионисий Красовский вместе с другими так называемыми «кулаками-экспортниками», Петром Ткачуком, Владимиром Равчуком и другими, был арестован и на протяжении шести месяцев содержался в Шепетовской тюрьме. Причиной их ареста служил все тот же отказ крестьян присоединяться к колхозу. В декабре 1936 года Дионисий Красовский был освобожден из заключения. Весной 1937 года он недалеко от их бывшего дома выкопал землянку в саду под грушей, там его семья некоторое время ютилась. Весной-летом Дионисий на лесоразработках зарабатывал деньги и осенью того года купил в соседней деревне Белотин хлев, который разобрал и перевез в Борисов. На основе стройматериалов, полученных из этого хлева, он построил для своей семьи у подножья холма небольшой домик. Стройка закончилась поздней осенью 1937 года. Параллельно с этими событиями, 1 декабря 1937 года, в районном центре, местечке Плужно, начальником местного отделения НКВД, младшим лейтенантом Патрушевым, было составлено постановление и подписан новый ордер на арест Дионисия Степановича… В тот день он со своей семьей как раз перебрался жить из землянки в новое жилище… Архивные документы, касающиеся раскулачивания семьи Красовских и ареста Дионисия Степановича, в трех томах хранятся в Государственном архиве Хмельницкой области.

Депортація поляків в 1936 році

На 1936 рік припадає початок великої антипольської операції в СРСР – депортація на Казахстан. Проблеми колективізації в прикордонних районах, де радянська влада змушена була діяти дуже обережно, підштовхували місцевих керівників просити на адресу республіканської структури виселити всіх, хто чинив опір офіційній політиці.

17 січня 1936 року політбюро ЦК ВКП(б) було ухвалено рішення переселити на Казахстан п’ять тисяч господарств з Правобережної України (у квітні того року їх кількість збільшилася до п’ятнадцяти тисяч) з числа польського та, меншою мірою, німецького населення. Цей захід не мав нічого спільного з такими поняттями, як розкуркулювання та колективізація, які були характерні для України загалом. Депортація на Казахстан мала всі ознаки геноциду; польські сім’ї депортувались за національною ознакою (як куркулі та одноосібники, так бідняки та колгоспники). Сотні сімей назавжди змушені були залишити свою батьківщину…

У Казахстані депортовані поляки набували статусу спецпоселенців, які хоч і не були позбавлені громадянських прав, але не мали права залишати своє місце проживання та повертатися до рідних будинків в Україну. Більше того, на Казахстані без спеціального дозволу їм заборонялося залишати територію поселень, які повністю підкорялися новоствореним спецкомендатурам. Останні здійснювали постійний нагляд за пересенцями.

З історії сім’ї Красовських

16 апреля 1936 года секретарь Плужанского райкома Волошин сообщал, что 408 польских и 92 немецкие семьи из 18 сел были подготовлены к депортации. При этом из Борисова должны были депортировать 37 польских семей, общей численностью в 157 человек. В частности, на Казахстан из Борисова были сосланы старшие сыновья Дионисия Степановича, Иосиф со своей женой Анной и ее детьми от первого брака, и Марьян с женой Ядвигой. Сам Дионисий Степанович с женой Камилией и младшими детьми депортирован не был, так как находился в это время под арестом в городе Шепетовка. Кроме Красовских из села Борисова в Казахстан были депортированы родственные им семьи Пекарских, Козловских, Клосовских, Тимилевских и Зелинских. Подготовка к депортации началась 28 мая 1936 года. Чтоб лучше понять, как происходило это событие, приведем выдержку из Памятки уполномоченному Р.П.К. по проведению работы, связанной с переселением:

“С 28 мая 1936 года и до окончания работы уполномоченный должен находится в прикрепленном пункте и без ведома РПК с населенного пункта не выезжать. 28 мая в 10 часов утра уполномоченный должен присутствовать на инструктаже РПК и получить все указания и списки по переселению. После инструктажа он немедленно должен выехать в населенный пункт. В 6 часов вечера он должен собрать и провести совещание актива села (коммунистов, комсомольцев, состав президиума сельсовета и надежный актив из колхозников и трудовой интеллигенции), на котором должен подробно разъяснить задачи обороноспособности страны и укрепление границы и об одном из мероприятий правительства – переселении всех тех, кто не оправдал доверия советской власти и не проявил себя в укреплении границ и колхозного строя. Он должен разъяснить активу, что переселяемые направляются вглубь страны, в Казахстан, что им предоставляется ряд льгот и возможность на новом месте проявить преданность советской власти и колхозному строю. Далее он должен изложить перед активом задачи актива по содействию успешному выполнению данного мероприятия. В заключении он должен наметить план работы актива. На этом совещании списков, представленных к депортации, ни в коем случае нельзя было оглашать, уполномоченный должен был предупредить актив, что об этом будет известно завтра. 29 мая в 8 часов утра он должен был провести второе совещание актива (где повторялась беседа о задачах актива). Там он должен был объявить списки переселяемых (за исключением мононациональных польских сел Хотня Второго, Старого Гутиска, Малой Радогощи и Сторониче, эти списки объявлялись активистам которые были прикреплены к данным населенным пунктам, в отдельности). В заключении уполномоченный должен был обеспечить принятие активом решений, одобряющих данные мероприятия правительства, задачи актива по дальнейшему укреплению границы, развитие стахановского движения, по образцовой подготовке к уборочной и хлебосдаточной кампаний, и борьбе за высокий урожай и дальнейшее укрепление колхозов. В заключении намечался порядок работы актива и распределялись обязанности среди активистов по вызову лиц подлежащих к переселению (было поручено давать на одного активиста не больше 2-х семейств переселяемых). В 10 часов дня начинали проводить объявления переселяемым, организуя и проводя эту работу так, чтоб сразу объявлялось не больше 2-3 головам переселяемых, которым кратко, но ясно нужно было сказать о необходимости укрепления пограничной полосы и об одном из мероприятий, проводимых советской властью – переселение вглубь страны всех тех, кто не оправдал себя по выполнению этой задачи, после чего объявить им, что они подлежат к выселению. В заключение еще раз нужно было повторить причину переселения, что они переселяются в более отдаленные районы – Казахстан, как не проявившие себя в укреплении границы и колхозного строя, на что советская власть дает шанс им в дальнейшем исправиться и предоставляет колхозникам ряд крупных льгот, а единоличникам – возможность вступить в колхоз. Далее указывался порядок упаковки и отъезда (срок 5-6 дней, подробно объяснялись льготы по перевозке, и что могут взять с собой переселяемые: они имели право везти с собой скот, находящийся в их индивидуальном пользовании, а также птицу, инвентарь, личное имущество и продовольствие – хлеб, картошку, овощи и так далее). Группам хозяйств, состоящих в колхозе, колхоз выделял причитающиеся на их долю часть лошадей и к ним повозки и упряжь. Каждый переселяемый имел право сдавать на пункт загот-зерно хлеб и получать его на месте нового жительства, также разрешалось брать с собой некоторое количество прессованного сена. С отъезжающими колхозниками правление колхоза производило полный расчет причитающихся им на трудодни за 1936 год начисления, также производился расчет за оставляемые обработанные и посеянные усадьбы по оценке комиссии колхоза. Расчет производился и с единоличниками за оставляемые посевы и засеянные усадьбы, тоже по оценке комиссии колхоза. Со всех переселяемых должны были быть взысканы все числящиеся за ними государственные долги. Нужно было предупредить переселяемых, чтоб они заготовили в достаточном количестве продуктов и печеного хлеба с расчетом на 7-10 дней (12-14 дней). Нужно было объяснить наперед, что ко дню отъезда они должны были тщательно подготовиться и постирать белье, также объяснить порядок упаковки вещей – маркировка (чьи вещи писать подробно), и что помощь в упаковке и укладке будет оказано правлением колхоза. Разъяснялось, что за оставленную хату и хозпостройки им возмещение не дается, так как взамен на месте нового поселения они получат оборудованную хату и необходимые хозпотройки. Переселяемому объяснялось, что о дне выезда ему будет сообщено дополнительно, а также, что его имущество тщательно будет охраняться, как здесь на месте, так и в пути следования. За всякими справками переселяемые должны были обращаться к уполномоченному по переселению. Уполномоченный вместе с бригадой и активом должен был организовать помощь переселяемым в упаковке и сборе вещей, а также организовать санитарную обработку животных. После этого уполномоченный совместно с председателями сельсовета и колхозов должен был усилить охрану села, не допуская туда посторонних лиц – жителей других населенных пунктов, с целью организации прощаний; также не допускать наплыва людей с других сел с целью покупки продуктов и вещей. Кроме того нужно было принять все меры и ни в коем случае не допускать враждебных демонстраций, как со стороны переселяемых, так и со стороны им сочувствующих. При появлении лиц, противящихся этому мероприятию и пытающихся демонстративно выступить, следовало немедленно арестовывать таких и направлять в районный отдел НКВД. Нужно было тщательно изучать политические настроения, как положительные, так и отрицательные, как среди остающиеся части населения, так и среди переселяемых; конкретно учитывать и анализировать факты и попытки провокаций, принимая немедленно меры к оздоровлению политических настроений. Каждая хата переселяемого немедленно бралась на учет, возле нее выставлялась охрана для недопущения разрушений (вытаскиваний окон, вырывки полов, снятие дверей, разрушение печей и так далее) [ДАХмО, Ф.П.268, Оп.1, Спр.134].

“Польська операція” 1937 – 1938 років

Багато поляків, які з тих чи інших причин не були депортовані в Казахстан, були фізично ліквідовані в 1937 – 1938 роках. Так, 4 липня 1937 року «ворогів народу» у прикордонній зоні, які чинили опір колективізації, нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов поділив на дві категорії: 1) найбільш ворожі елементи, що підлягали арешту та розстрілу в порядку адміністративного проведення їхніх справ через так звані «трійки»; 2) менш активні ворожі елементи, що підлягали виселенню до районів Півночі СРСР. Багатьох поляків віднесли до першої категорії… Інкорпорація їх у комуністичне суспільство радянською владою розглядалася як неможлива.

Було сфабриковано тисячі справ: участь у міфічній “Польській організації військовій”, зрада, антирадянська діяльність, шпигунство… Заарештованих, які чинили опір і не бажали зізнатися в нібито скоєних злочинах, піддавали допитам та тортурам. Часто вони тривали цілодобово, застосовувалися прийоми фізичного впливу та шантажу. Змучені побоями арештанти визнавали «антирадянські злочини». Шукаючи «шпигунів та контрреволюціонерів», чекісти вдавалися до підтасувань та фальсифікацій. Брехня вкладалася в чужі вуста. Свідки, що проходили у кримінальних справах, навіть не здогадувалися про власні свідчення, хоча на протоколах стояли нібито їхні підписи.

Фото Зелінского Франца Фаустиновича зі слідчої справи, 1937 рік

Сфальсифіковані звинувачення, як видно з тисяч архівних кримінальних справ репресованих, масово застосовувалося чекістами проти представників польської національності і взагалі проти одноосібників, які проживали в прикордонній зоні і не бажали вступати до колгоспу. Основним завданням влади, не рахуючи колективізацію, було знищення польської національної меншини у прикордонному регіоні, для чого використовувалися всі методи.

Поляки СРСР в другій половині 1930-х років вважалися ворожою національністю, тому що уособлювали сусідню державу, яка проводила антирадянську політику – Польщу. В урядових колах викликало невдоволення відкрите небажання громадян польської національності вступати до колгоспів. Крім того, поляки, в переважній більшості, залишилися прихильниками своєї історичної батьківщини, і жодні пропагандистські заходи не могли знищити в них віру предків.

Усього за так званою «польською операцією» протягом 1937 – 1938 років у СРСР було засуджено 139815 осіб, з яких 111071 було розстріляно. З них 13078 осіб було знищено в період з жовтня 1937 року по жовтень 1938 року в одній Кам’янці-Подільській області. В результаті до початку Другої світової війни від колись великої групи населення залишилися поодинокі сім’ї – головним чином, жінки, літні люди, підлітки та діти.

Довідка про реабілітацю розстріляного в 1937 році Д. С. Красовського

З історії сім’ї Красовських

Поздно вечером, 1 декабря 1937 года, к двору приехали чекисты, среди которых, в частности, был сотрудник местного НКВД по фамилии Клюс, а также житель села Плужно Кравец Иван, который выступал в роли понятого. Они произвели обыск и взыскали некоторые документы Дионисия Степановича, после чего арестовали главу семьи. Как позже об этом вспоминал со слезами на глазах его сын Флориан: отец в тот вечер первый раз взобрался на печь недавно построенного дома, чтобы погреться, как в окно постучали… В тот вечер жена в последний раз в жизни видела мужа, а дети – отца… Второй арест Дионисия Степановича планировался еще с лета того года. Ему инкриминировали статью 54 (часть 10) Уголовного Кодекса УССР от 1927 года, которая была посвящена контрреволюционным преступлениям. Часть 10 статьи приблизительно имеет следующее содержание: “За пропаганду или агитацию, которая заключается в призыве к уничтожению, подрыву или ослаблению советской власти или к учинению отдельных контрреволюционных преступлений, а также за распространение или изготовление или хранения литературы того самого содержания”. После ареста Дионисия Степановича его поместили в тюрьму НКВД села Плужно и сразу стали проводить допросы. Дионисий Степанович, не смотря на все античеловеческие приемы чекистов, своей вины не признал. Потом через несколько дней его вместе с другими заключенными перевезли в Шепетовскую тюрьму. Во время содержания Дионисия Степановича в Шепетовской тюрьме, его жена, Камилия Николаевна, каким-то образом узнала о местопребывании мужа. Вместе с другими женами арестованных она пошла пешком с Борисова в Шепетовку и понесла своему супругу передачу с продуктами. Но, когда они пришли к зданию тюрьмы, то было уже слишком поздно. Им сообщили о том, что их мужей увезли в неизвестном направлении. Это был последний земной путь Дионисия Степановича… Приговор ему был вынесен на судебном заседании 9 декабря 1937 года. Не смотря на фальсификацию большинства доказательств, приговорен Дионисий Степанович был к высшей мере наказания – расстрелу. Все имущество принадлежащее ему было конфисковано. В тот день аналогический приговор был вынесен еще для ста двенадцати человек. Приговор был приведен в исполнение 13 декабря. Недалеко от города Каменец-Подольского подлым выстрелом в затылок чекисты лишили жизни человека, который всегда жил честным и усердным трудом… Человека, которого любили жена и дети… Человека, который превыше всего в своей жизни ценил свободу… В тот роковой день вместе с Дионисием Степановичем был расстрелян еще 21 человек… Точное место захоронение его неизвестно. Дионисию Степановичу на момент смерти было всего 47 лет. Его жена, Камилия Николаевна, осталась вдовою, а дети – сиротами. О судьбе отца после его ареста 1 декабря 1937 года им не было ничего известно вплоть до 1994 года. Были лишь догадки, но ничего конкретного никто не знал…

Радянсько-німецька війна

В 1941 році після початку радянсько-німецької війни багато молодих поляків приєдналися до партизанських загонів. Зокрема, на півночі сучасної Хмельницької області діяло партизанське об’єднання під командуванням А. З. Одухи (1910 – 1967).

З початку 1944 року після звільнення більшої частини Правобережної України від німців окремі поляки разом із рештою місцевих жителів, які пережили окупацію, були мобілізовані до Червоної армії.

Присяга солдатів Першої піхотної дивізії імені Тадеуша Костюшко

В 1943 році було створено польську Першу піхотну дивізію імені Тадеуша Костюшка, куди приймали етнічних поляків, громадян СРСР, а також колишніх польських громадян. Формування дивізії розпочалося 14 травня 1943 року у Селецьких військових таборах під м. Рязань. Підрозділи були озброєні радянською зброєю, також СРСР надав бойову техніку, спорядження та відповідав за тилове забезпечення польської дивізії. Навчання проводилося за уставами Червоної армії. Особовий склад був обмундирований в польську військову форму зразка 1939 року, але з власними відзнаками (наприклад, в якості кокарди був затверджений «п’ястівський орел»).

Забезпечення особового складу дивізії продуктами харчування відповідало нормам, встановленим для радянської гвардійської стрілецької дивізії. Сім’ї військовослужбовців отримували пенсії та допомогу нарівні з сім’ями військовослужбовців Червоної Армії, користувалися всіма податковими та іншими пільгами (у тому числі правом на отримання додаткової матеріальної допомоги та на земельні ділянки під індивідуальні та колективні городи).

Багато підлітків-поляків, які залишилися сиротами в 1937 – 1938 роках, до 1943 – 1944 років, вже будучу повнолітніми, були призвані на службу в дивізію імені Т. Костюшка.

Станом на 5 липня 1943 року дивізія налічувала 14 380 осіб (з них 13 520 поляків, 439 євреїв, 209 українців, 108 білорусів та 112 росіян). 15 липня 1943 року (у річницю битви при Грюнвальді) бійці дивізії склали військову присягу, цього ж дня «Союз польських патріотів» вручив дивізії бойовий прапор червоно-білого кольору із девізом «За вашу та нашу свободу!». У той же день у зв’язку з нестачею командних кадрів і технічних фахівців (станом на 15.06.1943 в наявності було лиш 37,6% від штатної кількості офіцерів) радянське командування відрядило в розпорядження Першої польської піхотної дивізії 325 радянських офіцерів (з них 150 офіцерів було назначено на заміщення посад середнього командного складу дивізії).

Одночасно розпочалася підготовка польських командних кадрів – 920 курсантів були направлені до радянських військово-навчальних закладів. Підготовка офіцерських кадрів проходила в Рязанському піхотному училищі, 3-му Ленінградському артилерійському училищі (м. Кострома) та Рибінському танковому училищі; підготовка підофіцерів проходила в полковій школі 1-го піхотного полку та в навчальному батальйоні дивізії. В результаті, вже в серпні 1943 року в дивізії було 60% від штатної кількості офіцерів.

У складі дивізії в період 1943 – 1944 років поляки Правобережжя брали участь у визволенні від німців Могилівської області (битва під Леніно), а також м. Києва. У березні 1944 року польські частини на території СРСР були об’єднані в Першу польську армію, у складі якої дивізія Костюшка брала участь у звільненні Польщі, штурмі Поморського валу та боях на території Німеччини (зокрема у штурмі Берліна).

16-17 січня 1945 року дивізія імені Т. Костюшка спільно з іншими частинами 1-ї армії Війська Польського та радянських 47-ї та 61-ї армій приймала участь у звільненні Варшави (при цьому солдати дивізії стали першими солдатами, які увійшли в місто).

Парад 1-ї армії Війска Польского на вул. Маршалковській м. Варшава, 19.01.1945

Після 1945 року більша частина солдатів і офіцерів дивізії повернулася додому, – назад до України та Білорусі; але дехто й продовжив службу в Польській народній республіці, залишившись там жити. У 1955 році дивізія була перетворена на 1-у Варшавську механізовану дивізію Війська Польського.

З історії сім’ї Красовських

Примерно с конца 1943 года по 30 апреля 1944 года Демьян Денисович Красовский на должности бойца-партизана состоял в партизанском отряде имени Л. Берии, который входил в соединение под командованием А. Одухи. 1 мая 1944 года его мобилизировали в польскую армию, – Первую пехотную дивизию имени Тадеуша Костюшко, – в составе Первого белорусского фронта. В сентябре 1944 года Демьян Денисович принимал участие в первой попытке освобождения города Варшавы. 18 сентября во время напряженных боев он был контужен в предместье Варшавы, Праге. После ранения приблизительно до конца сентября он лежал в госпитале. На тот момент он имел звание ефрейтора. После выздоровления Демьян был направлен на обучение: с 1 октября 1944 года по январь 1945 года он обучался в Офицерской школе в городе Люблин, пройдя ускоренный курс. С января 1945 года Демьян Денисович опять в рядах польской армии, – в составе 1-й мотострелковой бригады 1-го панцерного корпуса Войска Польского, – уже в звании Гвардии лейтенанта (поручика) и командира взвода пулеметчиков. Указом Президиума Верховного Совета СССР “О награждении орденами и медалями офицеров и солдат Войска Польского” от 27 февраля 1945 года Демьян был награжден «Орденом Славы» третьей степени. С 16 апреля по 8 мая 1945 года Демьян Красовский воевал в составе Первого украинского фронта (Ниса-Дрезден). В том же 1945 году он был награжден двумя крестами Грюнвальда третьего класса, а также медалями «За Варшаву 1939-1945», «За освобождение Праги», «За победу над Германией». Личное дело Красовского Демьяна Денисовича хранится в Центральном архиве Войсковом, в городе Варшава. Большинство биографических сведений о нем было почерпнуто именно оттуда (особенно ценным документом является автобиография последнего). Кроме того, документы, касающиеся военной службы Демьяна Денисовича, хранятся в ЦАМО РФ.

Друга половина XX століття

1947 року в Казахстані на короткий час режим спецкомендатур було скасовано і кілька тисяч польських сімей встигли повернутися на свою історичну батьківщину. Але основна частина поляків Казахстану повернулася до України лише після 1954 року, коли режим спецкомендатур було повністю скасовано. При цьому частина родин залишилася на Казахстані, де їхні нащадки проживають і досі; повертатися вже не було до чого: їхні будинки та господарства були конфісковані в 1936 році. Поверталися, як правило, ті, у кого в Україні чи Білорусі залишалися родичі.

Сім’ї Пекарських і Добжанських, Казахстан, друга половина XX ст.

Ті поляки, які повернулися в Україну, проживаючи серед етнічно близьких українців, були піддані новій хвилі асиміляції. У другій половині XX століття з’явилася велика кількість змішаних польсько-українських шлюбів (раніше вони були поодинокі), внаслідок яких нові покоління втрачали національну ідентичність предків.

Поляки Казахстану, які вирішили там залишитися, проживаючи серед етнічно чужих казахів, зуміли зберегти свою національну ідентичність краще за поляків України; змішані шлюби тут були поодинокі, було збережено римо-католицьку віру. Мовою спілкування казахстанських поляків згодом стала російська.

Сучасність

З початку XXI століття велика кількість етнічних поляків України та Казахстану виїхала на постійне проживання на історичну батьківщину – до Польщі. Для цього польський уряд запустив такі державні програми, як видача карти поляка з можливістю в майбутньому отримати громадянство, та репатріація.

Нащадки поляків Правобережжя, Dom Polski в м. Києві

Наразі на Правобережній Україні етнічних поляків залишилося дуже мало. За даними перепису населення 2001 року у всій Україні проживало 144 100 поляків. Нині, на наш погляд, ця цифра не перевищує 50 тисяч осіб. Це люди, головним чином, старшого покоління. Молодші покоління, як було сказано вище, в переважній більшості або українізовані та не пов’язують себе з польським етносом, або залишили Україну та виїхали до Польщі.

Поляки, які залишилися в Україні, намагаються об’єднуватися в територіальні культурні спільноти з метою збереження історичної пам’яті та вивчення втраченої польської мови. Подібні спільноти діють у Києві, Житомирі, Вінниці, Хмельницькому та інших містах.

Далі буде.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні 1793-1830 рр., – Львів: Кальварія, 2007
Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863), – К.: Інтел, 1996
Бовуа Д. Битва за землю в Україн Бовуа Д. Битва за землю 1863 – 1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах, – К.: Критика, 1998
Бундак О. Аграрний розвиток Волинської губернії в 1795-1861 рр., – Дис. канд.. істор. наук. – 07.00.01. – Львів, 1999
Буравський О. Поляки Волині у другій половині XIX – на початку XX ст., – Житомир: Видавницво ЖДУ, 2004
Гуменюк А. Міста Правобережної України в другій половині XIX ст., – К., 1993
Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии, – Киев: Типография Штаба Киевского Военного округа, 1887
Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта. Кінець XVIII – перша половина XIX ст., – Біла Церква: Яніна, 2007
Максимов О. Участь Житомирського окружного суду у вирішенні справ чиншовиків в умовах судової реформи 1864 року// Література і культура Полісся, – Житомир, 2004
Михайлюк О., Кічий І. Історія Волині. З найдавніших часів до наших днів, – Львів: Вища школа, 1988
Нечаев В. Чиншевое право/ Нечаев В. // Энциклопедический словарь, – СПб.: Типография И.А. Эфрона, 1903
Оксенюк Р. Нариси історії Волині. Соціально-економічний розвиток, революційний та національно-визвольний рух трудящих (1861-1939), – Львів, 1970
Пойда Д. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период 1866-1900 гг., – Днепропетровск, 1960
Рудченко И. Записка о землевладении в Юго-Западном крае, – К., 1882
Селицкий А. Польская шляхта в социально-правовой системе Российской империи // Поляки в России: XVII-XX вв.: Материалы Международной научной конференции — Краснодар: «Кубань», 2003
Темірова Н. Поміщики України 1861 – 1917, – Київ: Критика, 2003
Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII – початок ХХ ст.). Джерела, структура стану, роди, – Біла Церква, 2007
Шевчук А. Земельний устрій чиншовиків Волинської губернії за законом 1886 р. : політика царської влади стосовно національної меншини// Волинські історичні записки : збірник наук. праць / ред. Л. Дубровіна, – Житомир, Т. 1
Rychlikowa I. Deklasacja drobnej szlachty polskiej w Cesarstwe Rosyjskim, – PH, 1998.
Wł. Smoleński. Mazowiecka szlachta w poddaństwie proboszczów płockich i Drobna szlachta w Krolestwie Polskiem// Pisma historyczne, – Краков, 1901
Камінський А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспілсьво, культура, – Київ: Наш час, 2011
Зашкільняк В., Крикун. А. Історія Польщі, – Львів: Кальварія, 2003
Шандра В. Київське генерал-губернаторство, – Київ, 2001
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XIX століття, – Київ: Основи, 1993
Незабитовский В. Замечания по вопросу о чиншевом владении в Западных гыберниях, – Киев, 1883
Zajaczkowski A. Szlachta polska: Kultura I struktura, – Warszawa: Semper, 1993
Chamerska H. Drobna szlachta w Krolewstwie Polskim, – Warszawa: Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1974
Chwalba A. Historia Polski 1795 – 1918, – Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2000
Имеретинский Н. Дворянство Волынской губернии// Журнал Министерства Народного Просвещения, – Шестое десятилетие, – Часть CCLXXXVIII, – Санкт-Перербург, 1893, – Август
Неупокоев В. Преобразование беспоместной шляхты, – Москва, 1999
Talko-Hryncewicz J. Z przeżytych dni 1850-1908, – Warszawa, 1930
Walewski W. Wspomnienia z Podola II Pamiętnik Kijowski, – London, 1966
Спогади Броніслави Красовської, Том 1, – Новосибірськ, 2017
Спогади Броніслави Красовської, Том 2, – Новосибірськ, 2019
Спогади Броніслави Красовської, Том 3// из семейного архива Красовских
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 1, – Warszawa : nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1914

Олександр О. Красовський