Військова служба нижніх чинів у Російській імператорській армії

Ознайомча стаття про військову службу нижніх чинів у Російській імператорській армії, про терміни служби та їх значення для генеалогічного пошуку. Інформація з відкритих джерел.

Нижні чини. Визначення поняття

Армія і флот Російської імперії в XVIII – XIX ст. формувалися на основі рекрутської повинності, за якої з податних станів (міщан, селян) набирали (за жеребом) певну кількість майбутніх військовослужбовців (нижні чини), які служили до 1793 року довічно. Потім термін служби для нижніх чинів було скорочено до 25 років, а з 1834 року – до 20 років, з 1874 року армію укомплектовували нижніми чинами на основі загального військового обов’язку.

Група нижніх чинів мала два головні підрозділи (у різних родах військ вони мали різні найменування):

рядові:

• піхота – солдат, гренадер, фузилер, єгер, єфрейтор тощо.
• артилерія – канонір тощо.
• кавалерія – кірасир, улан, драгун, гусар тощо.
• козачі війська – козак тощо.
• флот – матрос, боцман, юнкер, квартирмейстер тощо.

унтер-офіцери:

• артилерія – феєрверкери, фельдфебелі тощо.
• кавалерія – вахмістри тощо.
• козачі війська – урядники тощо.

Період рекрутських наборів

Вперше слово «рекрут», а саме даточний рекрут, з’явилося в іменному царському указі 1705 року “…про новий набір рекрутів з 20 дворів по людині і віддачі їм хлібних запасів, одягу, взуття і грошей“. Рекрутська повинність у Російській імперії проіснувала аж до 1874 року, тобто до моменту введення загальної військової повинності. Як було згадано вище, до кінця XVIII століття, термін рекрутської служби був довічним.

Даточні люди – організаційна форма ополчення Російської держави, що розвинулася у XVII столітті з посошної раті, поставка (“подача”, “дача”) ратників за якої, поряд із міською, острожною та ямською справою, була однією з найтяжчих повинностей, що лягали на селянські та посадські громади.

Проте, в той час деякі сановники висловлювали думки про скорочення цих термінів служби. Історик-професор С. Соловйов у своїй “Історії” повідомляє, що за часів імператриці Анни Іоанівни 1732 року до кабінету міністрів була подана пропозиція про новий порядок збору рекрутів.

У цій записці невідомий автор вказував, що “...солдати з військової служби не відпускаються до глибокої старості або каліцтва, тож коли вони приходять додому, то рідним ні в чому допомагати не можуть і змушені харчуватися від них милостинею. Звідси втеча селян від військової служби за кордон, так що багато провінцій немов війною або моровою пошестю розорені“. Укладач цієї “меморії” пропонував викорінити “зло” в такий спосіб: наприклад, “…320 душ зобов’язані поставити одного рекрута, і між ними переписують усіх молодих і здорових людей віком від 15 до 30 років, за виключенням тих домівок, де перебуває один син, чи брат, чи родич, чи вихованець…“.

Далі кидають жереб і на кого падає, той без відмовки йде на службу, а щоб він ішов охочіше, дають 10 рублів грішми від селян, а з військової колегії видають гарантійний лист, що якщо він послужить 10 років рядовим і не отримає підвищення або сам не захоче далі служити, то йому неодмінно буде дано відставку. Але, судячи з усього, ця пропозиція так і залишилася нереалізованою, оскільки жодних указів щодо цього не існує.

Через рік після закінчення російсько-польської війни 1792 року, 2 вересня 1793 року, вийшов царський маніфест, що отримав назву “Про різні даровані народу милості”.

Звертаючись до народу, імператриця Катерина повідомляла, що війна закінчилася підписанням миру і настав час “...затвердити мирне і безтурботне благоденство вірних наших підданих“. Після опису різного роду труднощів, з якими стикнулася країна, імператриця закликала “всі суспільні стани імперії працювати на благо держави”. Серед іншого, серед милостей значилася і відставка нижніх чинів і рядових.

“…нині ж по благополучному припиненню бойових дій, велить Її Імператорська Величність учинити відставку в армії нижнім чинам і рядовим: перше, тим, які встановлені для них строки вислужили і за оними залишилися; друге – тим, хто більше служити не можуть через старість чи хворобливі припадки, і нарешті, третє – тим, які 25 років вислужили“. Ці 25 років – чверть століття до повної відставки – так у результаті і протрималися як гранично можливий термін перебування на дійсній військовій службі для нижніх чинів, аж до введення загальної військової повинності 1874 року.

Наступні правителі Олександр і Микола, не скасовуючи цієї цифри, вдавалися до різного роду послаблень, які по суті були лише тимчасовими звільненнями. Так за все своє царювання імператор Олександр один єдиний раз звернув увагу на загальний термін військової служби нижніх чинів, і то вибірково. Указом від 26 серпня 1818 року термін служби було скорочено на три роки, однак, тільки гвардійцям.

Таким чином, останні роки царювання Олександра і в перші роки правління Миколи в гвардії та армії служили різну кількість років.

Микола протягом перших дев’яти років перебування на престолі не міняв нічого, а потім затіяв серйозні перетворення, що торкнулися, зокрема, і терміну вислуги років.

Указом від 30 серпня 1834 року було запроваджено положення про звільнення нижніх чинів військово-сухопутного відомства у відпустці та відставці. Мета цього документа “…скоротити термін дійсної служби тим, хто служив, і зблизити їх зі своїми сім’ями, не послаблюючи водночас силу війська в разі потреби“. Відтепер, замість існуючих раніше в гвардії 22-х, а в армії 25-річних термінів, нижні чини зобов’язуються справді служити тільки 20 років.

“…здійснивши бездоганну 20-річну службу, нижні чини щорічно і постійно 1-го числа вересня місяця, за винятком часу воєнного, звільняються, якщо забажають, у безстрокову відпустку на батьківщину та в інші місця, де оберуть своє проживання“. Таким чином, звільнення розглядалося як певне заохочення. У діючих військах нижні чини проходили службу перші 15 років, а от останні 5 – у резервах. На гвардію це правило не поширювалося, там у частинах служили всі 20 років повністю.

Таким чином, спочатку в безстрокову відпустку вказано було звільняти нижніх чинів за 2 роки в гвардії або за 5 років в армії до чистої відставки. Однак право на безстрокову відпустку отримували не всі, а лише загальні стройові чини військ армії та гвардії, а також “…нестроевые нижние чины войск, принадлежащие к числу мастеровых и находящиеся при Фурштате“.

При цьому всі інші нестройові чини, а саме: писарі, фельдшери, наглядачі хворих, лазаретні служителі, денщики і профоси в безстрокову відпустку не звільнялися, а прослуживши безстроково в гвардії 22 роки і в армії 25 років, відразу ж отримували відставку. Нижні чини могли бути повернуті на службу тільки для поповнення військ до розміру штату воєнного часу.

Профос – спеціальний нижній чин в армії. З 1716 р. виконували поліцейські обов’язки: спостереження за чистотою і порядком у місцях розташування військ і сил, нагляд за арештантами, виконання тілесних покарань, що їх запровадив Петро I (були скасовані 17 квітня 1863 року).

Чекати наступних змін довелося 17 років. Указом від 29 червня 1851 року Микола надав право “…на одержання безстрокової відпустки надалі за бездоганну вислугу 15 років усім нижнім чинам без розрізнення“. Таким чином, усі нижні чини російської імператорської армії були зрівняні в правах.

На початку царювання Олександра II відбулися певні зміни, що стосувалися термінів служби.

Паризький мир, що завершив Кримську війну, було підписано 18 березня 1856 року, а вже за два місяці після закінчення бойових дій, 15 травня, було затверджено правила для звільнення з військ нижніх чинів у відпустці та відставці. На той час у Російській імперії була гігантська армія, яка налічувала 41817 офіцерів і 2275454 нижніх чинів (регулярні війська, іррегулярні війська і державне ополчення).

Тож подальше скорочення армії йшло семимильними кроками, за шість років з 1856 по 1861 рр. було звільнено 725 тисяч осіб, з них 84% у перший же рік.

Подальші постанови аж до скасування рекрутчини і введення загальної військової повинності не змінили загальної системи. Двадцятип’ятирічний термін служби залишався незмінним, але з огляду на загальне скорочення чисельності армії з її лав поступово прибирали “старожилів”. Указом від 10 червня 1856 року з деяких частин гвардії та армії в безстрокові і тимчасові відпустки звільнялися нижні чини, які прослужили 14 і 13 років. Указом від 8 вересня 1859 року пропонувалося “…всіх нижніх чинів, які надалі надходили в рекрути, звільняти за бездоганною вислугою 12 років у безстрокову відпустку“.

З початку 60-х років починається звільнення всіх нижніх чинів військово-сухопутного відомства. Так указом від 4 травня 1864 року у відставку звільняли всіх нижніх чинів, які вислужили 20 і більше років до 1 січня 1864 року, а указом від 4 серпня того самого року в безстрокову відпустку звільняли всіх, хто вислужив до 1 січня 1865 року 15 і більше років. Указом від 1 вересня наступного року з деяких частин військ стали звільняти нижніх чинів, які прослужили понад 11 років, а указом від 20 травня 1868 року загальний термін служби для нижніх чинів було скорочено на 2 роки – до 13 років.

До моменту введення загальної військової повинності поступово всіх нижніх чинів, чий термін перевищував 6 років служби, тобто той термін, який згодом перекочував у “Статут про загальну військову повинність”, з армії звільняли. Основна маса була звільнена після закінчення російсько-турецької війни.

Загальна військова повинність

Із введенням загальної військової повинності, згідно з п. 17 нового статуту, загальний термін служби в сухопутних військах для тих, хто вступає за жеребом, було визначено в 15 років, з яких дійсної служби 6 років і 9 років служби в запасі. У флоті термін визначався в 10 років, з яких 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі.

Призивалися представники всіх суспільних станів по досягненню 21 року. Призов відбувався кожної осені: новобранці тягнули жереб. Той, хто витягнув жереб, ішов служити в армію; служба починалася з 1 січня наступного року. Той, хто жереб не витягнув, зараховувався в «ратники ополчення».

При цьому в новому статуті про загальну військову повинність було встановлено скорочені терміни служби для осіб, які мали освіту:

1. новобранці, які закінчили курс в університетах та інших навчальних закладах 1-го розряду або витримали відповідні випробування – перебували на службі 6 місяців і в запасі армії 14 років і 6 місяців;
2. закінчили курс 6 класів гімназії або реальних училищ, або 2 класи духовних семінарій, або ж курс інших навчальних закладів 2-го розряду, так само витримали відповідні випробування – перебували на службі 1 рік і 6 місяців, а в запасі 13 років і 6 місяців;
3. закінчили курс або витримали випробування в знанні курсу навчальних закладів 3-го розряду – перебували на службі 3 роки, а в запасі 12 років.
4. ті, хто має свідоцтво про знання курсу початкових народних училищ (сільська школа) або курсу інших навчальних закладів 4-го розряду, перебували під час призначення в усі війська на дійсній службі – 4 роки та в запасі 11 років; при призначенні на флот на дійсній службі 6 років та в запасі армії або флоту 4 роки.

Наступні зміни настали 1888 року. Згідно з “высочайшем утвержденным мнением” Державної ради від 14 червня 1888 року, загальний термін служби в сухопутних військах для тих, хто вступає за жеребом, встановлювали у 18 років, з яких 5 років на дійсній службі і 13 років у запасі.

На початку XX століття, 26 квітня 1906 року, було “высочайше утверждено мнение” Державної ради про скорочення терміну дійсної служби в сухопутних військах і у флоті. Стаття 17 визначала, що служба в сухопутних військах для прийнятих за жеребом визначалася для частин піхоти і пішої артилерії в 3 роки, для інших родів військ – 4 роки.

Відповідно до цієї ж статті, служба в запасі армії відтепер ділилася на 2 розряди:

Запас 1 розряду – чоловіки у віці від 24 до 31 року, чий термін служби визначався в 7 років, їх призначали в польові війська.

Запас 2 розряду – від 32 до 39 років, термін служби яких встановлювали у 8 років, цей контингент призначали переважно для укомплектування резервних військ і тилових установ.

Востаннє строки служби змінювалися перед Першою світовою війною – 23 червня 1912 року. Відрізняється він від попереднього закону 1906 року тим, що в пішій артилерії збільшили термін служби на 1 рік.

Отже, із запровадженням Загальної військової повинності, військова служба стала обов’язковою для чоловіків від 20 до 35 років усіх суспільних станів.

• З 21 року – хлопець мав вступити на службу.
• 22 – 27 років – активна військова служба.
• 28 – 36 років – служба в запасі.
• 37 – 43 роки – перебування в ополченні
• 44+ роки – звільнення від військового обов’язку.

У метричних книгах чоловіків, які проходили військову службу, зазвичай записували як: солдат, “побилетный” солдат, звільнений у запас армії тощо, що може допомогти встановити приблизний вік чоловіка за відсутності записів про народження та смерть.

Після звільнення від служби чоловіків інколи знову записували у стан, який був до служби, наприклад селянин, міщанин, козак тощо.

Призовні списки складалися на основі:

1. метричних виписок;
2. посімейних списків;
3. свідоцтв про приписку до призовної дільниці;
4. особистих заяв.

Метричні виписки робилися парафіяльними священиками, настоятелями церков, пасторами тощо. Для виписок друкувалися спеціальні бланки.

Складаючи список, священик мав уважно переглядати не лише метричну книгу за певний рік, а й за наступний, бо народжених у грудні дітей інколи хрестили вже в січні наступного року або пізніше.

У разі виявлення в метричних книгах про народження помилкових і невідповідних записів, священик повинен був повідомити про це в Консисторію для виправлення невідповідностей.

Метричні виписки складали окремо по кожному місту, по кожній волості й окремо для кожного суспільного стану. Далі вони відправлялися до відповідних установ не пізніше 1 січня.

Метричні виписки мали містити в собі список усіх осіб чоловічої статі того віку, який стоїть на черзі до виконання військового обов’язку.

У виписках зазначали: ім’я, місяць і день народження, дані про батька (для позашлюбних дітей вказували відомості про матір). Якщо хлопчик помер, то навпроти імені зазначали дату смерті.

Іноді в метричних книгах можна простежити, що священик складав призовні списки – у розділі про народження біля деяких записів про хрещення хлопчиків з’являються позначки про смерть. Так священик полегшував собі життя на майбутнє. Біля записів про народження і хрещення дівчаток нічого подібного не зустрічається.

Якщо за певний рік метрична книга була втрачена, то священик мав повідомити про це в установи, які займалися складанням призовних списків (різні міські та повітові “присутствия”).

Відбування військової повинності, як було згадано вище, визначалося жеребкуванням. До жереба щороку викликалися молоді хлопці одного віку, яким на момент 1 жовтня того року, коли здійснювався призов, виповнився 21 рік від народження.

Саме з військовою повинністю пов’язана висока точність записів у метричних книгах про місце реєстрації та суспільний стан батьків хлопчика, оскільки саме за місцем прописки розшували призовника. Якщо в записі вказано тільки губернію, або повіт, або тільки волость без населеного пункту, то повітові або волосні поліцейські управління мали розшукувати таких призовників.

На початку кожного року складалися призовні списки: Повітовими, Окружними та Міськими з військової повинності “присутствиями”, Міськими Управами та волосними правліннями.

Якщо у батьків змінювалося суспільне становище, наприклад, із селян перейшли в міщани, то вони повинні були повідомляти про це призовну дільницю або за місцем проживання, або за місцем володіння нерухомим майном, або за останнім місцем проживання перед переїздом.

У свідоцтвах про приписку до призовної дільниці та у призовних списках зазначали вік чоловіків відповідно до метричних свідоцтв і виписок, а також відповідно до посімейних списків, які, за законом, замінювали метричні свідоцтва.

Тому в посімейних списках трапляється доволі висока точність із зазначенням дат народження чоловіків, а щодо жінок навіть не завжди вказано рік народження, а якщо й вказано, то він може «гуляти» в обидва боки за шкалою часу.

Отже, знання термінів служби нижніх чинів дає змогу доповнити біографію пращура, наприклад, припустити, у яких військових кампаніях він брав участь, які обов’язки виконував, який вигляд мала форма солдата в певний період, який був побут тощо.

Крім того, фіксовані строки служби дають змогу точніше датувати періоди життя військовослужбовця і шукати інформацію про нього у відповідних архівах, якщо основні генеалогічні джерела не збереглися.

Наталя Гончар